БІЛЬШЕ ПРАВДИ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ…

Блог редактора

Правда завжди стає надбанням загалу. Рано чи пізно. В даному випадку – нашого загалу, сучасників. Які знають про ту війну лише з книг і кінофільмів, в основному. Отож не дивно, що нині настав  її  – правди – час і в Україні також. Бо ми не хотіли (та й  не давали  нам цієї можливості!) знати її раніше. На жаль? Чи так треба було?..

Сьогодні ми пропонуємо увазі читачів газети уривок з книги Ігоря Гарина «Другая правда о Второй мировой». Де автор, в основному, наводить різні документальні матеріали. Від яких і мізки закипають, і серце німіє: невже саме так було?!.

А було, виявляється, і так теж.

Проте нам завжди намагалися показати лише один бік медалі – начищений до блиску, як пряжка солдатського ременя,  та ще й полакований… Чому це робилося, автор згадуваної книги пояснює уже  в перших її рядках. Причин – багато і я не буду на них тут зупинятися: треба читати оригінал. Тим, кому це цікаво й болить. А кому нецікаво – не читатиме й цього коментаря. Таке життя: в кожного – свої інтереси…

Це – закономірність, що й у нас активізувалось обговорення теми перемоги над  гітлерівським нацизмом у тій війні. Яку в колишньому СРСР з багатьох – насамперед, ідеологічних  причин – звужували до рамок так званої Великої Вітчизняної. У якій переміг лише так званий радянський народ… Проте якою ціною дісталася та перемога, хто і як насправді її забезпечував, якими виявились наслідки Другої світової в демографічному плані (не кажучи вже про матеріально­економічний та інші) – це непрості розмови й дискусії. Й нав’язувати комусь чиїсь думки й погляди – невдячна річ: найкраще – самому дійти до правильних висновків.Я ж тут лише процитую – для привернення уваги читачів газети до теми – слова Ігоря Гарина, якими він починає свою передмову до книги, і  думку ще одного історика – Л. Улицької.

«Я родился в 1937 году, – пише автор цієї книги, – и по закону Украины от 18 ноября 2004 года отношусь к категории «дети войны». Мои детские впечатления о войне совершенно недостаточны для создания сколь­нибудь полной картины мировой трагедии, но, научившись читать и писать, я довольно рано осознал, что даже то немногое, что мне довелось тогда увидеть и пережить, находится в вопиющем противоречии с пафосом и героикой отечественной военной литературы. Кстати, сама эта литература начала появляться отнюдь не сразу после 1945­го, да и в сталинские времена войну скорее замалчивали, чем героизировали: слишком свежей была память, слишком горькой и страшной, слишком болезненной… А потом, спустя два десятилетия, будто бы разверзлись небеса и обрушился шквал, смерч, тайфун величия и героизма…»

Л. Улицкая: “Пафос, цветущий вокруг нашей победы, так велик, что забывается, какой ценой это далось и какую цену платили еще много лет после”. Но война, любая война, это не только и не столько героика, пафос, фанфары, победы, сколько грязь, кровь, глупость, предательство, ложь, насилие, страдание, страх, смерть, моря крови, тысячи и миллионы смертей… По словам Николая Никулина, “война это смерть и подлость, подлость, подлость. И свинство”.

Отож повернемось до одного з фрагментів  згаданої книги про ту війну. Це  спогади  керівника Центру розшуку і увічнення безвісти зниклих і загиблих у Другій світовій війні Міжнародного союзу ветеранів війн, російського академіка, генерал­полковника, адмірала Степана Савелійовича Кашурка.

Переходимо, шановні читачі, на 4 стор. цього номера газети. Публікація – мовою оригіналу.

До речі, скажу тут і про ще одне  джерело різної цікавої інформації, яка може бути корисною всім дослідникам теми Другої світової війни, а також пошуковцям різної  іншої – правдивої, документальної. Це – сайт Олександра та Ольги Белявських, який вони позиціонують як союз аналітики й творчості. Його адреса – http://www.akirama.com/2017/05/05/3498/.

Павло СМОВЖ.