Тонкий лірик і глибокий філософ

Публікації Трибуни Праці

 

Ми дружили з ним понад 40 років. І звела наші життєві стежини «Трибуна праці».

Різниця у віці – невелика, інтереси й уподобання – майже однакові. Любов до рідного краю і своїх земляків, до образного, ємкого слова – спільна. Отож порозуміння, повага до творчих зусиль і надбань один одного були повними і щирими.

Іван Степанович, пропонуючи для опублікування в газеті (у редакції якої, до речі, у певний період свого життя він працював у штаті) свої поетичні та прозові твори, завжди писав у супровідних листах про свою відданість «Трибуні праці» і її читачам, усім своїм землякам. А в цьому ось, передостанньому, – ще й тривожні якісь, приховані передбачення й прощальні слова сьогодні прочитую поміж рядків:

«Добрий день, дорогий Павле Яковичу!

Висилаю ось цю новелу і цим засвідчую свою відданість рідній газеті, а також свою присутність на грішному білому світі. Відчуваю в собі тілесні й духовні метаморфози, які, на жаль, не надихають на творчість.

«Літа», як співається в пісні, не те що «на осінь повернули», а, як у моєму випадку, на незворотну, безвихідну зиму…

Дякую тобі, друже Павле, за все. За розуміння, за «зелене світло» моїм творам в газеті, яка стала для мене доленосною і, в значній мірі, визначальною у формуванні мого життєвого шляху. Кажу про це з усією щирістю та відповідальністю.

Щастя, добра, здоров’я тобі на многая­многая літа.

З теплим і об’ємним пошанівним та щедрим побажанням до тебе – Іван Притика.

2 травня 2018 року».

Іван Притика відносився до категорії людей, які не лише прагнуть, а й усе можливе роблять для того, аби залишити свій – помітний! – слід на Землі. Я його розумів: талант поета й письменника, закладений у ньому, виривався назовні повсякчас. І його не можна було губити, а лише розвивати. Й обнародувати, так би мовити, творчі результати. Бо так уже Бог дає кожному такому своєму обранцю: бути Справжнім у справі, яка стає стрижнем натури, покликанням у цьому світі.

Він не надбав собі якихось матеріальних статків, бо ніколи й не прагнув до цього. Він вкладав кошти зі скромної вчительської зарплати у видання своїх книг – збірок поезії та прози. Розумів: це – нетлінне, коли западає в душу і залишається в пам’яті.

А його твори були саме такими!

… Я міг би тут багато чого доброго розповісти про цю талановиту людину. Адже пам’ять зберігає немало різних гарних вражень. Проте вважаю, що  читачі нашої газети самі побачать і зрозуміють і стан його душі, і  спосіб мислення, і його життєву та громадянську позицію навіть у цих кількох творах, які я відібрав для цієї – вже посмертної, на превеликий жаль, – презентації з його останньої книги «Сутність». Котру разом ще з однією – «Футбол нашої юності» – Іван прислав мені бандероллю зовсім незадовго до свого останнього дня на цьому білому світі.

Їх та новелу «Ювілей» ми публікуємо сьогодні.

Невимовно жаль, що невблаганна смерть вчинила і в цьому випадку для нас усіх непередбачувано… Несправедливо і раптово забравши ТАКУ Людину, вона тим самим перекрила бурхливе творче джерело оспівування Поліського краю, забрала  поетичного борця за справедливість у нашому земному бутті, тонкого лірика і глибокого філософа. Заміну цій багатогранній особистості знайти, мені здається, сьогодні нам неможливо.

Ми тебе завжди пам’ятатимемо, друже!

Павло Смовж.

 

Сенсація

Спілкувався Спрут з Дельфіном:

– В океані свіжі є новини:

Наша «матінка» Акула

В царстві дригом все перевернула!

– А причина ?

–Та причина геть проста :

– Не змогла ковтнуть…Кита !

1966 р.

 

Казав Хайям…

Казав колись мудрець Хайям,

Що краще бути одному,

Ніж разом з ким­небудь,

І всім збагнути треба нам

Цих слів глибинну суть.

Якщо супутниця жона,

Життя занурила в пітьму,

Тебе ввергла у каламуть,

То знай: з тобою поруч сатана,

І лиш себе ти тільки гудь.

Коли п’яниця, блазень, підлий хам

Ведуть тебе в болотяну ганьбу

І ти ступаєш на цю путь,

Ганьбу свою ти твориш сам –

– Цей постулат ніколи не забудь.

Коли хулі брудній, пліткам

Ти відсіч не даєш пряму,

Живеш, немов манкурта верть, і круть,

У тім багні потонеш сам,

Тебе туди пороки заведуть.

Коли ти лестощів бальзам

П’єш, мов рідину якусь хмільну,

Позбутись цих не можеш пут,

То знай: тебе нечистий пов’язав,

Накинувши на шию шлею і хомут.

Коли сідниці лижеш ти чинам,

І гнешся перед ними у дугу,

Як фарисей,лакуза і павук,

У спадок що залишиш ти синам?

Бульбашку мильну, пшику жалюгідний звук?!

Коли даєш поживу ворогам,

Заповідей ламаєш суть святу ,

Не порятує тебе жодна із наук

І жодна з од палких й осанн,

Якщо ти совісті в душі своїй не чуєш гук.

У спадок нам залишив рубаї Хайям,

І як порада у нагоді будь­кому –

Перлинна їхня невичерпна суть:

На світі кожен творить себе сам!

Цю істину Хайяма ти ніколи не забудь!

Казав Хайям .. .Казав…

З житейським морем все одно ти сам на сам .

15.10.1999 р­22.04.2000 р.

 

Дармоїд­мажор

– Лиш їм та сплю? – перепитав Петро Загреба:

– Режим у мене, бачите, такий!

– Трудитися? – Нема в цьому потреби.

Житиму ось так! Я хлопець неслабкий!

Поїсти дасть мені матуся

Татусь відпустить гроші на штанці,

Модерно, з шиком я вберуся,

Кермо автівки в мене у руці.

Давно вже я таке второпав

– Розваги й гульки – мій життєвий сенс,

Була б лиш шия, товсті щоки,

Все інше – тато й мама піднесе.

1977 р.

Земні тривоги

(апокаліптичне)

Мов з брами, йду із ночі в новий день,

Спішу, біжу, блукаю, щось роблю…

Повзу в потоці заклопотаних людей,

Які забули предків, край свій і ріллю.

Всьому вердикти час виносить, мов суддя…

Кружля прожектів бульбашкова заметіль,

Несе додому всяк своє дорогоцінне «я».

І заповзає в постіль, а мо й падає під стіл.

Дарує викоханим снобам втіху ніч,

А декому і під жіночим боком зле,

Авто, питво, наїдки, ліжко, тепла піч –

Це той вінець, що нам життя для щастя шле?!

Сфальшивлених років нещадний прес

Ліг на серця і загустив у жилах кров,

Надію день прийдешній в жменях ще несе,

А хтивий вечір поглинає її знов.

Набридле чути бамкання заклінчених ідей –

Повсюди з ґвалтом пащекують про якусь зорю,

І галас навіжений: «Месія прийде!

Вгамує Вавілон і поведе його на прю».

Пливе орбітою людьми спаскуджена Земля,

Несе на спині в муках глитаїв, як і колись,

Спіралить доля кожному його дорогоцінне «я»

І б’є на сполох продірявлена космічна вись.

1988 р.

 

Дурні – бідні

Чому так погано в нашій Україні? –

Злидарюєм, скнієм ми щодня і нині,

Нас не тішать весни дні гожі днини,

Чом же так погано в нашій Україні?!

Чому нас обсіли безпросвітні злидні?

Їм кінця немає і краю не видно,

Долі кращої хіба ми не гідні?

Ми чому знедолені, чому бідні?

Чому всьому світу ми такі огидні?

У нас є історія і ми не безрідні!

За щастям у черзі ми завше задні,

Споконвіку безталанні,такі безпорадні!

Чому до наруги ми такі покірні?

Україні­Матері вже давно невірні!

Чом нас амнезія вразила хронічна?

– Хохляцька зараза, хвороба одвічна.

Хоч до нас прийшли вже часи новітні,

А ми й досі, ніби в темній кліті,

День за днем – без душі, безплідні,

Долі кращої ми, мабуть, не гідні?

Страх, ой, як погано в нашій Україні!

Вже нові пани сіли всім на спини,

Отарами сунуть на нас сірі і злі дні,

А ми й досі бідні, бо, як пні, дурні.

Нас давно обсіли безпросвітні злидні,

І дурні ми всі тому, що всі – бідні,

Кінці з кінцями зводим день при дні,

Ми тому всі бідні, бо ми всі – дурні.

6­7.12.2003 р.

 

Вибори

І знову вибори…

Закрутив усіх словесний вітродуй…

– Іди і голосуй!!! Голосуй! Уй – уй!

Та голосуй чи галасуй –

Все одно одержиш фу…!!!

Бо на троні ПроФФуФуй,

А в «смотрящіх» Підрахуй,

Лиже д…у Підмахуй,

Люд зомбує Колесуй,

А в лакеях біля них…

Наш браток – хахол,

Вертлявенький ХОЛУЙ!

Тож голосуй, не голосуй –

Все одно одержиш…

31 жовтня 2012 р.

Імперія зла

На кулі земній є зловісна держава,

Вмістилище горя, біди і нещасть,

У сліз океанах її скупана «слава»,

Людську кров вона звикло ллє повсякчас.

Скільки існує – суть і її загребуща,

Ковтала й ковтає ласі шматки,

Князі і царі, і всі власть імущі

Рядилися в тоги кривавих вождів.

Імперське єство не мінялось ніколи,

Тексти гімнів хіба що та герби й прапори,

Очицями зирить захланно довкола

Монстр двоголовий,

До здобичі гострить дзьоби й пазурі.

В душу Вкраїни вп’ялась по­садистськи,

Підступно загнала їй в спину свій ніж,

Кромсає кордони далекі і близькі,

Смерть експортує, сваволю й грабіж.

Чи настане для Раші час покаяння? –

Глобально пекуче питання з  питань,

Вона коїть і далі свої злодіяння,

Світ вже стомився від безплідних вмовлянь.

Та прийде розплата й до кривавого ката,

Що лаврами марить самодержця Землі,

Не врятують його ні хороми, ні злато,

Тирани всі смертні – великі й малі.

А ми, українці, єднаймось, гуртуймось,

Це для всіх нас – доленосна пора,

Свій дім Україну леліймо, будуймо,

Як Храм віковічний для Щастя й Добра!

23 листопада 2014 року.