Третій Мінськ іде. Чого чекати на Донбасі

Новини України

Мінський процес неефективний? Це як сказати. І це з чим порівнювати. Саме Мінськ-2 є приводом для санкцій проти РФ, що запроваджуються через агресію в Україні.

І це Мінськ-2, як не крути, заблокував широке застосування російських військ на українській території. Але ситуація розвивається, виникають нові завдання – як витіснити агресора з окупованих районів. А от у цьому нинішні мінські домовленості, на жаль, безпорадні, пише Євген Магда в №21 Журналу Кореспондент.

Коли 6 червня 2014 року на узбережжі Нормандії зустрілися чинні лідери Німеччини, Росії та Франції й обраний Президент України, ситуація виглядала майже ідилічно: по Донбасу блукали нечисленні групи проросійських і російських терористів, але не було ні артилерійських обстрілів, ні колон російської техніки.

Тоді учасники Нормандської четвірки домовилися почати переговорний процес про врегулювання конфлікту на Донбасі, що розростався. Анексований і офіційно прийнятий до складу РФ Крим винесли заради прискорення і спрощення переговорів за дужки. Сполучені Штати вважали за краще не брати особистої участі в нормандському “квартеті”.

Урегулювання здавалося на той момент справою настільки швидко досяжною, що Петро Порошенко у своїх передвиборних обіцянках згадав про завершенні війни за кілька тижнів. Будучи вибраним, Порошенко оприлюднив мирний план, що складався з 14 пунктів. Документ передбачав спільне патрулювання правоохоронцями, звільнення захоплених адміністративних будівель, амністію учасникам незаконних військових формувань (НВФ) і проведення дострокових парламентських і місцевих виборів. Президент був готовий навіть брати участь у погодженні кандидатур глав ОДА в Донецьку і Луганську.

Сьогодні легко дорікати Президенту в нерозважливих обіцянках. Але тільки через два з лишком місяці стало остаточно зрозуміло, що Росія мала свої плани стосовно як Донбасу, так і України загалом. Вона робила ставку на розчленування нашої країни та її неухильне перетворення на сіру зону в центрі Європи.

Мінськ-1

Мінськ виявився місцем для переговорів багато в чому завдяки присутності Олександра Лукашенка на інавгурації його українського колеги. Столиця Білорусі була зручною і з міркувань логістики. 23 червня 2014 року там відбулися перші переговори українських представників і делегатів самозваних “республік”. Пікантність ситуації полягала в тому, що офіційний Київ не міг надати діалогу статусу, який сприяв би легітимізації так званих “ДНР” і “ЛНР”. Тому українську сторону спочатку представляли Леонід Кучма, який давно вийшов на політичну пенсію, Віктор Медведчук, що не приховував особливих стосунків із Володимиром Путіним, і його вірний зброєносець Нестор Шуфрич. А от Ірина Геращенко, Володимир Горбулін, Роман Безсмертний, Євген Марчук, Олександр Моцик, Сергій Пирожков, Ольга Айвазовська почали роботу вахтовим методом у Мінську вже пізніше.

Трагічна загибель 17 липня 2014 року в небі над Донбасом Boeing-777 із 298 людьми на борті показала, що протистояння на Сході України має геть інший характер, аніж той фейковий образ, який намагалася нав’язати всьому світові російська пропаганда. Для знищення пасажирського лайнера на висоті 10 км використовували відповідне важке озброєння й уміння ним керувати. Це поставило жирний хрест на спробах країн Заходу робити вигляд, що російська версія про “трактористів і шахтарів, що воюють відкопаною в шахтах зброєю”, має право на життя.

Вимушений дуплет

Наприкінці серпня сталася Іловайська трагедія: загинули, були поранені й потрапили в полон сотні українських бійців – і все це в результаті безпосереднього втручання російських військ у конфлікт на Донбасі. Кремль квапився форсувати події й добити Україну, щоб потім диктувати свої умови, Києву доводилося маневрувати, виходячи з наявних сил і засобів. Якщо хтось забув, нагадаю, що на початку вересня всерйоз аналізувалася навіть імовірність втручання російської авіації й тактичних ракет.

Припинення вогню, перепочинок і можливість для перегрупування сил були для України життєво необхідні. 5 вересня Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, представниця ОБСЄ Хайді Тальявіні й лідери самопроголошених республік як приватні особи підписали Мінський протокол, який передбачав припинення вогню, прийняття Закону Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей і відбудову економіки Донбасу. За складний, але необхідний у тих умовах для України закон парламентарії сьомого скликання проголосували на закритому засіданні Верховної Ради 16 вересня 2014 року.

Важливо: закон про ОРДЛО так і не набув чинності, на стадії першого читання зупинилися й зміни до Конституції, що передбачали розширення прав Донецької та Луганської областей. Україна намагається запропонувати як альтернативу децентралізацію влади в масштабах країни, а чинність замороженого закону продовжили до 31 грудня 2019 року виключно з метою продемонструвати конструктивну налаштованість світовій спільноті.

Правда, затишшя на Донбасі виявилося недовгим, уже 2 листопада в маріонеткових утвореннях на Донбасі відбулася пародія на вибори до так званих органів влади. Російські куратори бойовиків прагнули форсувати ситуацію, зосередивши зусилля на розширенні території самопроголошених республік. Січень 2015 року запам’ятався розстрілом пасажирської маршрутки на блокпості під Волновахою й артилерійським ударом по житлових кварталах Маріуполя. У центрі уваги жителів України були захисники Донецького аеропорту – “кіборги”. Не спромігшись розвинути успіх у Приазов’ї, бойовиків почали наступ на важливий залізничний вузол Дебальцеве, в якому брали безпосередню участь російські військові.

Конфлікт на Сході України набував загрозливих масштабів – під ударом опинилася безпека всієї Центральної Європи. Євросоюзники плавно перейшли від стану “глибокої занепокоєності” хоча б до видимості якихось дій. Почалася робота над Мінськом-2: 11 лютого 2015 року в Мінськ прибули учасники Нормандської четвірки, цій зустрічі передував візит Ангели Меркель і Франсуа Олланда в Київ і Москву, де вони готували ґрунт для досягнення домовленостей. Переговори в столиці Білорусі тривали 16 годин, уже пізніше в мемуарах Олланд напише, що Путін погрожував Порошенку “розчавити українську армію” і намагався одержати перевагу.

Але українським військовим вдалося уникнути дебальцівського котла, що дало Києву потрібні аргументи за столом переговорів у Мінську. Після погодження 13 пунктів Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод учасники зустрічі роз’їхалися, не провівши спільної прес-конференції чи брифінгу.

12 лютого 2015 року документ був підписаний тими самими особами, що підписали Мінський протокол у вересні 2014 року. 17 лютого Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод схвалила як матрицю врегулювання на Донбасі Рада Безпеки ООН, і ця оперативність є свідченням відношення США до документа, що став показовим прикладом гібридної дипломатії.

Історичне значення мінських домовленостей полягає в тому, що вони різко знизили інтенсивність бойових дій на Донбасі, дозволили Збройним силам України виграти час для зміцнення своїх позицій. За три з половиною роки після їх підписання на Сході України не раз спостерігалися спалахи бойової активності, але українські військові відновили контроль над рядом населених пунктів. Сторони протистояння так і не почали виконання мінських домовленостей, не зумівши досягти стабільного припинення вогню. Але українські частини вже не несли таких втрат у зіткненнях, як до лютого-2015. Був відсунутий і ризик повернення російських частин до лінії розмежування.

Післясмак Мінська-2

Учасники нормандського формату провели ще дві зустрічі на найвищому рівні – 2 жовтня 2015 року в Парижі та 19 жовтня 2016 року в Берліні, не рахуючи більш інтенсивних переговорів глав зовнішньополітичних відомств і політичних радників. Домогтися просування у виконанні мінських домовленостей не вдалося. Росія вустами Путіна вже восени 2018 року дала зрозуміти, що поставила процес на паузу в надії продовжити переговори після зміни влади в Києві. Навіть більше, судячи з активного фінансування явних і завуальовано проросійських сил на майбутніх виборах, Кремль не просто розраховує, а докладе максимум зусиль, щоб домогтися поразки Порошенка на президентських виборах.

У грудні 2016 – березні 2017 року група парламентаріїв і людей, що називали себе ветеранами АТО, організували блокаду транспортного сполучення з окупованим Донбасом. Вимога звільнити українських військовополонених, висунута організаторами блокади, з очевидних причин не була виконана. Щоб не допустити ескалації напруженості й братовбивчого протистояння, РНБО в березні минулого року ухвалила рішення щодо припинення вантажного сполучення з окупованим Донбасом. Підприємства, що втратили зв’язки з підконтрольною територією, оперативно перевели під свій контроль бойовики. Україні блокада, як стверджували провладні аналітики, обійшлася приблизно в 1% ВВП. Також вона загострила проблеми із забезпеченням українських теплоелектростанцій антрацитом.

На перший погляд, це вдарило по українській економіці. Але бізнес-зв’язки з підконтрольною терористам територією були настільки токсичними, що завдавали Києву колосального репутаційного збитку. Відмова від них дозволила розраховувати на більшу підтримку України санкціями з боку союзників і вибила козирі з рук російських пропагандистів.

27 грудня 2017 року відбувся обмін полоненими й заручниками – найбільший і останній з відомих до листопада 2018 року. Як показали наступні події, ключовою метою цієї акції для російської сторони була публічна фіксація статусу Віктора Медведчука й РПЦ – щоб позначити їхню впливовість і легітимізувати участь у мінському процесі. 238 осіб на запит невизнаних “ДНР” і “ЛНР” відправилися на непідконтрольну територію, ще кілька десятків від цього відмовилися, 74 українських заручники повернулися додому. Надалі обміни призупинилися, хоча бойовики утримують ще десятки українських військових і цивільних осіб. Як уже було сказано, Кремль у такий спосіб позначав своє небажання бачити Порошенка на чолі української держави.

Час виставляти рахунок

Отриманий перепочинок був використаний цілком ефективно, і 18 січня 2018 року Верховна Рада прийняла Закон Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях в Донецькій і Луганській областях. Цим документом Росія названа агресором, на неї як окупанта покладена відповідальність за те, що відбувається на тимчасово окупованій території України. На зміну Антитерористичній операції прийшла операція Об’єднаних сил, права й можливості військових у безпосередній близькості від зони зіткнення з бойовиками суттєво розширилися.

А що союзники? 7 липня 2017 року спеціальним представником Держдепартаменту США у справах України став Курт Волкер, протеже сенатора Джона Маккейна. Саме створення подібної посади виглядає безпрецедентним кроком, що чітко демонструє зацікавленість Вашингтона в посиленні впливу на ситуацію на Донбасі. І одночасно показує відстороненість перших осіб вашингтонської адміністрації від токсичних контактів. За час, що минув з моменту призначення, Волкер 10 разів побував в Україні, де не лише проводив переговори в Києві, а й зустрічався з жителями Донбасу.

Росія звинувачує його у відмові від ведення переговорів із представниками самозваних і невизнаних “республік”. І при цьому ми пам’ятаємо, що Волкер тричі – у серпні 2017 року в Мінську, у жовтні того ж року в Белграді й січні 2018-го в Дубаї – зустрічався з помічником Путіна Владиславом Сурковим, якого не без підстав вважають одним з архітекторів агресії на Донбасі. Після переговорів у Дубаї м’яч перебуває на полі російської сторони, а Волкер у рамках конференції, яку проводив у жовтні 2018 року Atlantic Council, підкреслив, що США мають намір кожні місяць-два посилювати санкції проти Росії, щоб повернути її за стіл переговорів.

За 2018 рік багато чого змінилося: у квітні 2018 року Україна отримала партію ПТРК Javelin. Ця поставка мала не стільки практичне, скільки символічне значення, оскільки Захід тим самим фактично зняв ембарго на постачання ефективної летальної зброї Україні, що існувало з 2014 року.

У жовтні 2018 року, невдовзі після свого 80-річчя, Кучма попрощався з Трьохсторонньою контактною групою в Мінську. Він виконав непросту місію на початку переговірного процесу, але подальший розвиток ситуації не залишав йому шансів: консервувати ситуацію – так, вичавлювати росіян з Донбасу – на жаль, за межами його сил.

Тимчасовим спадкоємцем Кучми став Руслан Демченко, радник Президента і досвідчений дипломат, але очікується, що Порошенко може призначити ще більш знакову фігуру для ведення переговорів у Мінську.

Непід’ємний формат

Після участі Меркель і Еммануэля Макрона в переговорах щодо Сирії та візиту бундесканцлера до Києва в листопаді 2018 року звучало безліч припущень про можливу неформальну зустріч Нормандської четвірки під час святкування 100-річчя закінчення Першої світової війни 11 листопада в Парижі. Там, як відомо, будуть присутні Путін і Порошенко. Правда, складно уявити, якою має бути мотивація російського президента для участі в обговоренні. Власне і українському лідерові, виходячи з передвиборних резонів, діалог із Путіним видається не надто доречним.

А от Трамп уже позначив, що зустрічатися “на полях” ювілею з Путіним він не планує. Це сильний сигнал у бік Кремля. Насамперед він залишає простір для торгів, які можуть розпочатися після неформальної Н-4.

На жаль, ані нормандський, ані мінський формат, як видається, сьогодні не здатні розв’язати конфлікт на Донбасі. Щоправда, учасники діалогу змушені вести мляві переговори, щоб уникнути репутаційних втрат. Президент Росії, судячи з усього, прагне пересидіти інших учасників “квартету”, щоб домогтися вигідної для себе конфігурації.

Але час працює в інтересах Путіна лише на перший погляд, оскільки Україна поступово сильнішає, а Захід неухильно, нехай і повільно, прозріває стосовно Росії. Точніше, в європейських столицях наростає занепокоєння власною безпекою й бажання утримати російські танки подалі від своїх кордонів. Ми вочевидь наближаємося до Мінська-3 – саме з цих причин.


Новини від Корреспондент.net у Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet

Залишити відповідь