УПЦ ПІДПОРЯДКОВАНА МОСКВІ. АЛЕ  ЇЇ  СВЯЩЕНИКИ    ЛУКАВЛЯТЬ…        

Блог редактора

 

 

Стаття, що публікується на 4 стор. цього номера, – для тих, хто не знає, що  сьогоднішня   Українська Православна Церква насправді залишається у фактичному підпорядкуванні Московського Патріархату. І спрямовує туди, як і всі інші «автономні й самокеровані» церкви, немалі кошти, що надходять від вірян у вигляді пожертвувань та від іншої діяльності.

Щоб переконатись у цьому, варто лише ознайомитись зі статутами УПЦ та РПЦ.

Проте, на жаль,   багато парафіян вірять лукавим запевненням своїх священиків  про те, що    УПЦ ніяким чином не пов’язана нині  з МП, а тому повністю незалежна від Москви.  Отож і сприймають такі віряни «в штики»  своїх  земляків, які виступають прихильниками помісної  автокефальної української церкви, вважаючи їх «розкольниками»…

Не говорячи всю правду про дійсний стан речей, і цим самим свідомо вводячи в оману своїх парафіян,   промосковські священослужителі всіляко намагаються зберегти досі існуюче канонічне підпорядкування (належність) очолюваних ними  парафій та храмів  до УПЦ  під керуванням Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Який є сьогодні головним провідником політики РПЦ в Україні.

Звідси й виникає напруженість у стосунках парафіян  УПЦ з вірянами, настроєними більш патріотично. Бо останні виступають за чисто українську  церкву. Автокефальність, незалежність і самоврядність котрої  відповідним Томосом узаконив  Вселенський Патріарх Варфоломій. Що й стало поштовхом для створення 15 грудня 2018 року помісної Православної Церкви України.

Мене особисто й «Трибуну праці» останнім часом дехто  вже  звинуватив у   надмірній увазі до релігійної проблематики. Але ж нині інакше й бути не може: ЗМІ, а друковані місцеві – у першу чергу, мають задовольняти запити й інтереси всіх категорій  читачів.  Ця ж тема останнім часом  цікавить і хвилює дуже багатьох людей, не лише вірян. То як, скажіть,  єдине в районі періодичне видання може обминати питання, котрі поставило сьогодення на порядок денний  і перед нашими людьми також?

Я  майже нічого не пояснюватиму від себе. Просто популярно доведу до відома читачів газети та жителів нашого району документальні факти, навівши деякі цитати із статутів  УПЦ та РПЦ. Котрі дають розуміння ситуації  краще за будь-які коментарі.

А ви, шановні земляки, сприймайте їх  та оцінюйте, як хочете. Тобто, зі своїх власних позицій. Газета просто забезпечує гласність і в цьому питанні. Адже сьогодні, як ніколи,  така інформація потрібна всім, незалежно від того, хто чиїм є прихильником.

 

 

 Наведу деякі витримки зі “Статуту про управління Української Православної Церкви”.

«…Є  самокерованою частиною РПЦ»

Пункт 1  розділу 1 «Загальні положення» декларує: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої». Та вже в пункті 4 цього ж розділу без лукавства, тобто, прямо говориться про те, на основі чого УПЦ здійснює «свою спасительну діяльність»: «… у своєму управлінні керується постановами Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 25­27 жовтня 1990 року при повазі до державних законів і дотриманні їх». (Тут і далі в лапках та курсивом – цитати з обох Статутів, а для більшої стислості тексту будуть вживатися абревіатури УПЦ та РПЦ замість  розгорнутих  їх назв).

Містяться тут і положення, що прямо протирічать зацитованому вище пункту 1. Тобто,  вказується  вже на не повну незалежність УПЦ… Зокрема, пункт 3 цього ж розділу прямо зазначає, що «УПЦ з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву». А пункт 5  розшифровує це з’єднання: «УПЦ… є самокерованою частиною РПЦ».

Далі,  в розділі III, де йдеться про найвищі органи УПЦ (а це її Собори та Собор єпископів у період між ними), чорним по білому передбачається:  «… Пункт 5. Собор єпископів  діє на підставі священних канонів Церкви, постанов Помісних і Архієрейських Соборів Руської Православної Церкви, а також Соборів Української Православної Церкви”.

В чіткі рамки поставлений цим Статутом і Предстоятель УПЦ – Митрополит Київський і всієї України. Пряма належність до РПЦ констатується також і в п’ятому розділі Статуту УПЦ. Читаємо його пункт 2. Він передбачає: “Предстоятель УПЦ обирається пожиттєво єпископатом УПЦ і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі».

А все тому, що: « Як Предстоятель УПЦ, Митрополит Київський і всієї України є постійним членом Священного Синоду РПЦ» (пункт 8 розділу V).

До речі, пункт 5 цього ж розділу вимагає відповідної субординації: “Ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України підноситься за богослужіння у всіх храмах і монастирях УПЦ  після  імені Святішого Патріарха Московського і всієї Русі”.

На завершення цього короткого огляду «Статуту про управління УПЦ» – ще одне свідчення того, хто в українському релігійному домі хазяїн. Це пункт 8 того ж таки розділу V, де йдеться про обрання Предстоятеля УПЦ після звільнення кафедри (тобто, після смерті попередника). Цей пункт передбачає, що новий очільник УПЦ представляється «…Святішому Патріархові Московському і всієї Русі для отримання Благословенної грамоти». Без якої він не може бути на цій посаді! Іншими словами кажучи, хто підписує наказ про призначення, той і начальник!..

Такі само чіткі рамки підпорядкованості УПЦ Московському Патріархату містяться й у Статуті РПЦ.

 

«РЕШЕНИЯ… ЯВЛЯЮТСЯ ОБЯЗАТЕЛЬНЫМИ ДЛЯ УПЦ»…

Пункт 2­й  глави 1 «Общие положения»  Статуту РПЦ не допускає різночитань: “Входящие в РПЦ Автономные и Самоуправляемые Церкви… канонически составляют Московский Патриархат”. А УПЦ, як ми вже прочитали вище, носить  назву і автономної, і самокерованої. Начебто…

Наступний – третій пункт цієї глави – одразу ж «бере бика за роги»: «Юрисдикция РПЦ простирается на лиц православного вероисповедания, проживаючих на канонической территории РПЦ: в Российской Федерации, Украине, Республике Беларусь, Республике Молдова…» (далі перераховуються ще ряд країн).

Із глави 2 «Поместный Собор» Статуту РПЦ наведу тільки одну цитату, котра  теж чітко пояснює, чому Москва так не хоче переходу віруючих українців у ПЦУ: « Поместный Собор: а) служит выражением… единства РПЦ и имеет своей главной задачей его сохранение…».

Що дуже важливо, зверніть увагу, – Українській Православній Церкві як невід’ємній частині РПЦ  присвячено в московському Статуті цілий окремий розділ Х.  Й тому далі  процитую його положення, котрі тримають «в ежовых рукавицах» УПЦ.

«…Пункт 3. В своей жизни и деятельности УПЦ руководствуется Определением Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 1990 года «Об Украинской Православной Церкви», Грамотой Патриарха Московского и всея Руси 1990 года и Уставом Украинской Православной Церкви, который утверждается ее Предстоятелем и одобряется Патриархом Московским и всея Руси…

Пункт 9. Архиереи УПЦ являются членами Поместного и Архиерейских Соборов (нагадую: мова йде про РПЦ – П.С.)  и участвуют в их работе в соответствии с разделами II и III настоящего Устава и в заседаниях Священного Синода.

Пункт 10. Решения Поместного и Архиерейского Соборов являются обязательными для Украинской Православной Церкви…

Пункт 12. В УПЦ действует собственная высшая церковно­судебная инстанция. При этом суд Архиерейского Собора является церковным судом высшей инстанции для Украинской Православной Церкви.

  1. Украинская Православная Церковь получает святое миро от Патриарха Московского и всея Руси»…

Цікаво: чи знайдуться серед наших земляків – вірян УПЦ такі, хто й далі заперечуватиме її  підпорядкованість в управлінні  Московському Патріархату й  пряму залежність цієї «самокерованої» церкви від РПЦ?

До речі, при СРСР (до 1990 року)   УПЦ називалася екзархатом Російської православної церкви в Україні. Тепер, фактично, вона є, по суті, митрополичим округом РПЦ в Україні.

20 грудня  м.р. ВРУ прийняла законопроект №5309, який зобов’язує УПЦ  вказувати у назві свою приналежність до РПЦ. Закон передбачає, що релігійні організації, керівний центр яких знаходиться за межами України, в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та тимчасово окупувала частину території України, зобов’язана відображати приналежність до цієї релігійної організації шляхом відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації.

Павло СМОВЖ.

Залишити відповідь