За все в цьому світі треба платити

Публікації Трибуни Праці

 

 

Вкотре настала трагічна дата – для мене особисто, для моєї родини, для моїх земляків.

Саме 26 квітня 1986 року пролунав вибух на Чорнобильській АЕС, розділивши наше життя на «до» та «після». В тому далекому році мені виповнилося  двадцять два, синові був п’ятий місяць. Все цвіло, літали бджоли, перше тепло… Ми готувались до Пасхи, в тому році вона була 4 травня… Та саме в цю Пасхальну ніч у моєму селі була евакуація…

Яке страшне слово в мирний час! ЕВАКУАЦІЯ…

І коли  нас називають переселенцями – мені болить, бо ми – ЕВАКУЙОВАНІ! Я не звинувачую тих людей, хто так говорить, бо для них це дійсно немає різниці, їм не болить. І це правильно: у кожного свій «Чорнобиль»… Певний час я ходила на так звані «заходи» до Дня аварії на ЧАЕС, читала свої вірші. А декілька років по тому пішла на зустріч місцевої адміністрації та ліквідаторів і евакуйованих (в Рокитному, де живу). Коли  сказала, що  родом з Чорнобиля, що я сестра Героя Радянського Союзу Віктора Кибенка, один з ліквідаторів буквально «наїхав» на мене з словами: «А чому ж ви самі не ліквідували, що ти робила?..».  Це було сказано так зухвало, так зверхньо!

Я вийшла з даної ситуації досить гідно, навіть вірш прочитала, де є такі рядки: «… ваша хата – пахне салом, а наша – пусткою»… Але вразило інше – всі, хто чув ту нашу розмову, промовчали, немов нічого і не трапилось…

Ось тому сьогодні хочу сказати тим, хто купив собі посвідчення ліквідатора, купив групу інвалідності (а таких багато, бо групи робили і жителі 4 зони, і 3 зони ): ви купили собі проблеми, разом з грошима – болячки та сльози!.. Тому 26 квітня не хизуйтесь своєю причетністю до нашої біди, бо за все в цьому світі треба платити…

Дякую тим, хто дійсно вивозив нас, гасив полум’я на четвертому реакторі, надавав нам притулок, ділився своїм теплом та житлом. Низький вам уклін!

Наталія НЕНЮК.

ПАМ’ЯТІ ЧОРНОБИЛЯ

Проходять роки, не проходить біль,

Притуплюється трішки, тимчасово,

І дуже ранить іноді від слів

Людей знайомих і мало знайомих.

Бувають дні, коли все так яскраво

У спогадах живим все оживає,

І ти біжиш знов безтурботно в школу,

На тебе друзі вже давно чекають..

Після уроків борщ запашний з печі,

Усмішка бабці, радісний дідусь…

І спогади лягають знов на плечі,

Немов старий поїдений кожух…

Їх так багато – спогадів дитинства,

Яскравих барв, мелодій, голосів,

Бо в щасті ми жили і не чекали лиха,

ЕВАКУАЦІЯ – не знали ми цих слів….

В долоні падали перших цвітінь пелюстки,

І джміль літав, співав своїх пісень,

Та атома незримі смерті пустки

Жахливим поступом помчали до людей.

Тривога, горе, розпач і печаль,

І сльози безнадії, сподівання,

Там все переплелось тоді, на жаль,

Не залишивши часу на прощання.

Розкидані по хаті наші речі,

Собака плаче, труситься малеча,

Бо так боїться – можуть залишити,

А як йому тут без хазяїв жити?

Худобу погрузили на машини,

Корівок, що любили їх родини…

Залишені коти і кури, й гуси,

Ось так людину атом жить примусив!

Розкидані, мов трави при дорозі,

Розірвані серця болем голосять,

Порізані навіки родоводи,

Що милувались на річкову воду…

І Прип’ять сльози понесла Дніпру,

А далі Чорне море застогнало,

Почуло чорну вікову біду

І водам Всесвіту все з болем передало…

В сльозах і нині наші земляки,

Розкидані, як ті морські перлини,

А поряд – люди ситі, не прості,

Які не розуміють нас і нині….

Наталія Ненюк.

20 лютого 2016 р.