«Укрпошта» просить допомоги. А райгазеті  її  чекати  нізвідки…

Блог редактора

 

 

Інформаційний привід для цієї розповіді такий. На минулому тижні з ініціативи Олега Дмитренка, начальника Бородянського ЦПЗ № 4, в Іванківській райдержадміністрації відбулась розмова про деякі проблеми в поштовому обслуговуванні населення  району. Серед іншого, він просив і конкретної підтримки поштовиків з боку РДА, районної та сільських рад у проведенні передплати друкованих  ЗМІ на друге півріччя ц.р. (На 13.06.2019 р. вона складала по Іванківському району, як було повідомлено,  лише 44 відсотки до того, що маємо в першому півріччі).

Серед  пропозицій,  висловлених Олегом Леонідовичем (на знімку – крайній справа), – щоб місцева влада посприяла в перенесенні поштового відділення  десь у центр Іванкова. Бо приміщення колишнього райвузла зв’язку, частина якого перебуває на балансі «Укрпошти» (тобто,  в її власності), сьогодні їм «забагато», та й взимку воно не опалюється вже кілька років через значні на це затрати. Але підібрати щось підходяще в  селищі, відремонтувати за рахунок районного чи селищного бюджету і здавати потім те приміщення їм в оренду за 1 гривню в рік (хоч і обіцяють якусь компенсацію затрат з боку «Укрпошти») – не так то просто сьогодні…

Присутні на цій зустрічі представники деяких установ, зокрема, селищної ради, відділення ПФУ та автор  цих рядків, висловили поштовому керівнику свої, в основному – критичні, погляди на систему організації роботи в їхньому відомстві. Яка нині не має колишньої соціальної спрямованості, а  повністю комерціалізована, що й обертається, здебільшого, погіршенням якості обслуговування громадян.

Держава не бере на себе хоч би якусь мінімальну  частину затрат у плані підтримки   соціально незахищених громадян, а також місцевої преси (часткову компенсацію тарифів на її доставку, деяких податків тощо), як це робиться в багатьох країнах світу. А «крайніми» виявляються люди, особливо старенькі в сільській місцевості, куди пошта і пенсії доставляють, як правило, один раз на тиждень. І де останнім часом існує загроза закриття стаціонарних поштових відділень й обслуговування населення по графіку так званими  автолистоношами на «пересувках». А все, як пояснюють у цьому відомстві, через збитковість існуючої мережі. Бо сьогоднішні вимоги «Укрпошти»: сільські відділення зв’язку мають працювати лише в населених пунктах, де проживає не менше 2000 мешканців. У нашому районі ж таких немає…

Поки що єдине, що було обіцяно, – спробують переглянути графік доставки пошти в Термахівку. Куди вона досі завозилась тільки по четвергах. Тепер, можливо, це робитиметься й по вівторках, коли поштові автомобілі проїжджають через це село на Красятичі сусіднього району…

Щодо активізації передплати, то це, як стало зрозуміло в ході тієї розмови, стосуватиметься таких видань як «Урядовий кур’єр», «Голос України», «Пенсійний кур’єр». Інші районну владу не цікавлять. Боляче було слухати, що про «Трибуну праці» на цій зустрічі не хотіли згадувати взагалі. Наклад якої – в десятки разів більший за  сумарну кількість тих загальнодержавних видань, що надходять у район (в основному, по відомчій передплаті – для установ і організацій).

Та це й не дивно: разом з депутатами райради наші керівники вже давно  демонструють  кричуще нерозуміння ролі місцевої газети для населення, важливості її безперебійного та повнокровного функціонування як постійного друкованого джерела місцевої інформації. Єдиного в районі. Тим більше, що попередники  не зберегли колись ні мережу районного радіомовлення та його редакцію, ні телебачення, яке  також функціонувало якийсь час в Іванкові.

Не хочуть керівники РДА та райради й того, аби райгазета висвітлювала їхню повсякденну діяльність: чим вони займаються, як вирішують поточні й перспективні питання. Хоч інформації про все, що робить влада на місцях, потребує  населення району. Але ж так спокійніше чиновникам – коли люди менше обізнані про їхню діяльність­бездіяльність… Саме тому депутати райради, зважаючи на рекомендації « з області», уклали на 2019 рік угоду з нашою редакцією про висвітлення своєї діяльності (цього вимагають також відповідні закони України), але… не передбачили на це в райбюджеті жодної гривні. А висвітлювати за свій кошт у нас немає змоги. Тому й немає в «Трибуні праці»  такої  інформації.

Пояснення, що видання газети – це тепер  справа самої редакції, яку  держава змусила змінити форму власності, безпідставні. Адже законом про реформування друкованих ЗМІ передбачена й подальша фінансова їх підтримка  у вигляді оплати за публікації, в котрих висвітлюється діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування згідно з укладеними угодами. От і доводиться нам викручуватися, як тільки можна, шукаючи будь­де рекламодавців, вміщуючи платні публікації різного характеру, в т.ч. політичного.  Деякі з таких матеріалів не всім читачам подобаються, але що нам робити залишається – приватному підприємству, кинутому  на хвилі ринкової течії?.. Доводиться якось виживати.

Завдяки  дуже жорстким заходам економії по редакції собівартість одного примірника «Трибуни праці» у 2018 році ми зменшили майже на три гривні – до 12,4 грн. А  реалізовуємо кожен примірник вроздріб і за передплатою за 7 грн…  Підняти ціну хоч би до собівартості не можна: загубимо тираж, бо купівельна спроможність основної частини населення відомо яка… І так, до речі, не лише в нас – по всій Україні. Через те не знаємо, що таке премія, а останнім часом знаємо, що таке сидіти без зарплати. Про такі ситуації кажуть: «Працюють на ентузіазмі»…

Павло СМОВЖ.

Залишити відповідь