Роман БУКОВСЬКИЙ: ВАША ДОВІРА — МОЯ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ!

Публікації Трибуни Праці

 

Роман Буковський — успішний бізнесмен,  громадський діяч, меценат. Досягнув успіхів у багатьох сферах життя. Найголовнішим у своєму житті він вважає родину. І саме ці цінності його надихають на масу різноманітних благодійних акцій.

— Романе Володимировичу, Ви, попри активну депутатську та громадську діяльність, людина непублічна і давати інтерв’ю не дуже любите. Про Вас знайомі розповідають, як про спокійну і сором’язливу людину. А як Ви себе самі охарактеризуєте?

— В першу чергу, я – Людина, Батько, Син. Щодо характеру. Мабуть, зі сторони видніше.

 — Хто або що вплинуло на формування Вашої особистості?

— Безумовно, в дитинстві – це батьки, вони чесно та багато працювали. Батько у мене – надзвичайно вольова людина. Завжди хотів бути на нього схожим і щиро дивувався його умінню бути лідером. Він – надзвичайна людина.

— Розкажіть про своє дитинство.

— Родом із Чернігівщини, Ічнянського району. Село з давньою історією. Свого часу у нас певний час жив відомий український художник Микола Ге. У часи Радянського Союзу була така романтична професія, як геолог. Мій батько до армії пішов навчатися на геолога. Потім працював у будівельній сфері. Тому у мене географія шкіл досить весела. Народився в Івангороді, потім переїхали в сусідній район, потім під Чернігів. Згодом батьки вирішили спробувати долю і переїхали на Київщину.

— Мабуть, звідси і любов до будівельної справи?

— Скоріше – навпаки. Після школи категорично не слухав батька, всім раджу так не робити. Він мене підготував на курсах в КІБІ. Але в останню мить я вирішив вступати на економічний факультет. Хоча потім неодноразово про це пошкодував.

— Пам’ятаєте, як заробили перші гроші?

— Ну це, мабуть, класи 8­9. На літніх канікулах перед вступом до ліцею я працював помічником комбайнера. Заробив бабусі зерна і першу зарплатню. Це було дійсно дуже відповідально. Мене будили зі сходом сонця.

— А з чого розпочинали бізнес?

— Я довго шукав своє місце, своє покликання. Займався і торгівлею, і починав якийсь бізнес, пробував, набивав лоба, але ніколи не зупинявся.

У старших класах батько долучав мене до свого бізнесу. Чим ми тоді тільки не займались. Для тих, хто цього не пережив, це здасться дикістю. Заїжджали і скуповували свічки, бо на той час часто вимикали світло у містах.

Продавали і борошно, і метал, і продукти, і дизельне паливо… Але це стало для мене хорошою школою. Потім батько пішов на державну службу. Мені залишилось від батька підприємство. Я заробив певний капітал. А у 2008 році — криза. Все зупинилося взагалі. Я залишився у боргах і нікому не потрібний. Вирішив змінити фах. Пішов навчатися на юридичний факультет.

— Романе Володимировичу, що підштовхнуло Вас піти в політику? На Вашу адресу, як успішного бізнесмена, лунають закиди, що депутатом стали, аби лобіювати власні бізнес­інтереси.

Так, я інвестую у будівництво. Все легально. Я спокійно сплю і легко дихаю. Бо за кожну копійку можу прозвітувати.

Але на сьогодні для мене в пріоритеті громадська діяльність. Іду в політику, бо прагну змін. Задовго до виборів  я активно брав участь у вирішенні тих чи інших проблем окремих громадян, неодноразово підтримував проведення святкових, спортивних заходів у Вишгородському районі, співпрацював з ветеранськими та благодійними організаціями. Але у мене завжди виникало питання, чому на елементарні, здавалося б, речі не вистачає державного фінансування. Точніше, кошти виділяються, але зрештою,”губляться”. Саме тому вирішив балотуватись у Верховну Раду по 96­му виборчому окрузі, адже є ряд питань, які можливо вирішити лише на державному рівні. Одним із пріоритетних завдань для себе, як політика, вважаю адаптацію законотворчого процесу до сьогоднішніх реалій, щоб закони працювали в інтересах громад. Зокрема, це стосується акумулювання бюджетних коштів на вирішення нагальних питань на місцях.

— У 2017 році Ви заснували благодійну організацію “Благодійний фонд Романа Буковського”. Як Ви прийшли до благодійності, в чому її сенс для Вас?

— У моєму житті все з’являлося поступово. Було різне. На різних етапах життя мені допомагали інші, я допомагав… Зараз це називають благодійністю, але насправді — це частина життя, без якої людина не може називатись людиною. Кожен може допомагати по мірі своїх можливостей. Хтось – молитвою, добрим словом чи порадою, хтось – своєю працею. А хто має можливість — фінансово чи іншими ресурсами. Люди доведені до межі бідності. А що говорити  про школи, садочки, соціальну сферу…Сотні звернень, що надходять до моєї Громадської приймальні, на особисту і офіційну сторінки в Фейсбук – тому підтвердження. Тому по мірі моїх можливостей намагаюсь відгукнутись і допомогти.

— Нині Ви – успішна людина і активно займаєтесь громадською діяльністю. Також Ви – один із співзасновників футбольного клубу “Межигір’я”. Бажання і можливість бути меценатом, де початок?

— Меценат — то дуже голосно. По можливості допомагаємо тим, хто звертається.

У 2011 році я став одним із засновників ФК “Межигір’я”, команда базувалась на рівні села. Ми пообіцяли вивести її на новий рівень, збільшити кількість вихованців та якість гри. Зрештою, так і сталось.

З того часу команда переформатувалась у комунальний футбольний клуб із власною футбольною школою, в якій на сьогодні займається близько 150 дітей. ФК “Межигір’я” здобув чималу кількість перемог у Чемпіонатах міста Києва, області, району.

Впевнений, що чим більше вкладати коштів у спорт, то менше витратимо на медицину.  У кожному дворі, в кожній школі повинен бути спортивний майданчик. Та й взагалі, я – за  здоровий і активний спосіб життя. Спорт об’єднує. Я підтримую організаторів спортивних змагань у Вишгородському районі з будь­якого виду спорту. Придбання форми для клубів і секцій, спортивного інвентарю для шкіл — це вже стало невід’ємною частиною мого життя. Звісно, обираю найнагальніше, бо попит перевищує можливості.

Ми робимо все, аби забрати дітей з вулиці. Якщо є бажання дитини займатися спортом, їй треба дати можливість себе реалізувати.

Я вірю в силу командного духу.

— Як Ви відпочиваєте після важких буднів? Ваш рецепт релаксу?

— Я –  українець. Я люблю сімейний затишок. Люблю проводити час з родиною та друзями. Відпочиваємо родинами, але через насичений робочий графік це в основному не більше 3­4 днів.

Юлія САРДАК.