УМІННЯ ГРАТИ – ХОРОШИЙ БОНУС.  І НЕ ЛИШЕ В АРМІЇ…

Публікації Трибуни Праці

 

Коли батьки ще в початкових класах загальноосвітньої школи віддали Мішу Слободчика в музичну, він не дуже зрадів. Бо треба було із Станишівки їздити в Іванків, а згодом – в сусіднє село, де на базі ЗОШ відкрили філіал ДШМ. Туди для проведення занять приїжджали викладачі музики з райцентру. Тож підліток чіпляв через плече баян, сідав на велосипед і – гайда в Обуховичі! Іноді – пішки. А коли залишився один в класі (не було більше бажаючих вчитися грі на баяні), викладачка сама їхала до нього додому в Станишівку проводити уроки.

– Воно то наче й непогано було, – пригадує вже сьогодні здібний музикант і сам учитель музики Михайло Володимирович Слободчик. –  Та тільки ж з дому нікуди не втечеш. Тим більше – коли батьки контролюють…

Це він так жартував: по очах було видно, наскільки ті спогади йому приємні. Насправді він був слухняним хлопчиком у дитинстві, поважав батьків і їхнє бажання. Із вдячністю говорить і про вчителів Людмилу Юріївну Заїць та Любов Іванівну Максименко. Згодом і сам зрозумів, що помилявся, знехотя відвідуючи уроки в  ДШМ. А нині  без музики вже не уявляє свого життя: вона стала його захопленням, яке переросло в професію.

Повністю із змістом даної публікації можна ознайомитися в форматі PDF. Передплачуйте таку можливість.

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Залишити відповідь