
СОЛОМ’ЯНА ВДОВА
Завіявсь муж.
Остались діти.
І все одна,
одна, одна…
І нікуди себе подіти:
Робота лиш –
і та нудна.
Є подружка і колежанки.
Поспівчувають.
А вночі
П’є каву туга
з філіжанки,
І тужно так кричать сичі.
Сховає знов подушка сльози,
А сни насняться молоді,
Де вдвох. А луки й верболози
Їм шелестять:
“Люби! Радій!”
Жаріє, крутиться в постелі –
І дріж солодкий обійма…
Проснеться –
й наче у пустелі:
Нема його. Нема, нема!..
Така біда – жіноче лихо,
Такий талан на стільки літ.
І ходить відчай тихотихо,
І нишкне світ біля воріт.
В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ.