А  ЩО  ТАМ, У НАШОМУ  ДАЛЕКОМУ   МИНУЛОМУ?..

Публікації Трибуни Праці

 

Ідея обнародувати чергову серію документальних матеріалів, що свідчать про далеку минувшину деяких населених пунктів нашого  краю, – в принципі,  не нова:  «Трибуна праці» протягом свого існування (зверніть увагу: перший номер нашої газети вийшов 20 січня 1932 р.) періодично звертається до такої тематики своїх публікацій. В результаті, коли гортати її підшивки за різні десятиліття, бачиш: районне друковане видання завжди було і залишається  справжнім літописцем історії свого регіону. Адже з плином років історичними фактами стають  всі важливі події, про які журналісти повідомляли оперативно, услід за ними. І тим більше ця роль історика-літописця стає помітною і зрозумілою, коли газета  розповідає все новим і новим поколінням своїх читачів ще й про те, що було давним-давно колись – кілька століть тому.

А це, як ми знаємо, цікавить і сьогодні багатьох людей.

Отож, починаючи з цього номера, вміщуватимемо надалі у кожному випуску нашого тижневика різні за обсягом довідкові матеріали з документальної книги, виданої у 1864 році. Котра давно стала неоціненним джерелом об’єктивної інформації, не перекрученої та не забарвленої в угоду чиїмось прагненням  ніякими політичними або  суб’єктивними відтінками. (Хіба  не знаємо сьогодні, як  писалась і формулювалась історія різних народів у різні часи в різних державах?..).

Автор цих статистичних, історичних і церковних заміток – Лаврентій Похилевич. Він скрупульозно й методично-системно зібрав свого часу доступну йому інформацію (далі всі цитати наводжу мовою оригіналу, але в сучасній транскрипції та  з максимально можливим збереженням орфографії) «… о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся». Його фундаментальна праця-книга так і називається «СКАЗАНИЯ о населенных местностях Киевской губернии…».

Для більшої достовірності (та, мабуть, і цікавіше буде саме так!) я вирішив не перекладати тексти, а вміщувати їх фотокопії, пересканувавши потрібні місця з книги, яку маю в себе. А це репринтне видання, здійснене Київським товариством «Купола» з оригінального, видрукуваного   «в типографіи Кіевопечерской Лавры». (Що характерно – з таким ось обов’язковим у ті часи повідомленням-дозволом: «От Кіевскаго Цензурнаго Комитета духовных книг печатать позволяю. Февраля 1-го дня 1864 года. Цензор, священник А.Колосов».

Навіть коротко коментувати  зміст книги – завдання в газеті  нездійсненне. Тому й не буду навіть намагатись. Але не можу втриматись від проведення ось якої паралелі з нашою вже сучасністю… Робіть висновки з наступної цитати самі. «Предисловие» до своїх «Сказаний…» Лаврентій Похилевич розпочав  так: «При такой всеобщей любви к изследованіям о минувшем, какая замечается ныне и при таких усиліях к отысканію и сохраненію от забвенія всякаго рода исторических и статистических сведеній, надобно удивляться, что доселе не довольно обращено вниманія  на сказанія жителей и их преданія касательно собственных их селений. В этих преданіях не редко сообщается позднейшему потомству то, что не сохранилось от давнопрошедшаго другим путем. …преданія, легко изглаживаясь из памяти, могут навсегда пропасть для потомства, если не будет обращено внимание на то, чтобы сохранить их»…

Саме тому й наша «Трибуна праці» постійно і послідовно  «обращает вниманіе» і також докладає  відповідних зусиль до того, щоб «сохраніть от забвенія изследованія о минувшем».

При цьому, вважаю, не обійтись без того, щоб не подавати інформацію й про деякі села, що нині підпорядковані Поліському району, а також колишнього Чорнобильського.

Річ у тім, що вони, по-перше, були тим чи іншим чином тісно пов’язані з населеними пунктами, що й досі існують на території сьогоднішнього Іванківського району.

По-друге, територіально-адміністративний устрій – це річ завжди тимчасова: на якийсь певний історичний період. До 1959 року, наприклад, існував Розважівський район, при ліквідації котрого південна частина сіл відійшла до Іванківського району, а північна – до Поліського (у 1923-1935 рр.  він називався Хабенським,  з 1935-го по 1957-й – Кагановицьким). А село Красятичі – сьогоднішній  центр сусіднього району, що зберігає назву Поліського – ще на початку 70-х років минулого століття було в складі Іванківського району… Та й вісім сіл вже неіснуючого Чорнобильського стали давно (з 1988 року) «іванківськими», не введені в 30-км зону  ЧАЕС. До речі, сама ця зона територіально також підпорядкована нашому району.

По-третє, сьогоднішні урядовці-реформатори вже запланували й ведуть до того, щоб  перекроїти схему діючого  в Україні районування: з давно вже звичних нам районів (а їх на Київщині сьогодні 25) планується утворити  4-5 округів,  централізувавши таким чином  в одну територіальну структуру по 4 – 6 нинішніх адмінтериторій. І невдовзі, очевидно, ми з поліщуками знову будемо разом, тобто, «електоратом»  одного округу з адміністративним центром десь під Києвом…

До речі, у період збирання Л. Похилевичем тих «сказаній» села й деревні* нашої місцевості були в складі Радомишльського повіту (рос. Уезд) – котрий був одним з 12-ти тодішніх, сучасною мовою кажучи, районів Київської губернії. Та й сама  губернія обіймала  значно більші, ніж сьогоднішня Київська область, території: вона розповсюджувала свої володіння ще й на частини нинішніх Черкаської та Житомирської областей.

…Отож переносимо свою увагу на  7  сторінку сьогоднішнього номера газети. Разом з першим «сказанієм» (намагатимемось публікувати їх у тій черговості, в якій вони розміщені в книзі) подаємо й біографію дослідника.

Павло СМОВЖ.

*Примітка. Село  по тодішніх назвах  – це населений пункт, що обов’язково мав церкву; у деревнях проживало менше людей і своїх церков там не було.