ЇЇ ПОЕЗІЯ – ЯК СВІТЛИЙ ПРОМІНЬ

Публікації Трибуни Праці

 

Ще будучи школяркою Горностайпільської середньої школи, колись Чорнобильського, а після аварії на ЧАЕС – Іванківського району, Наталка часто бігала до мами на роботу – у бібліотеку: любила книжки, особливо – художню літературу й вірші. Й тоді ж сама пробувала їх писати. Після  закінчення школи дівчина поїхала до Києва: вступила в поліграфічне училище. І коли був вільний час,  писала вірші – цілий зошит ними списала. Та його, як це не прикро, хтось украв. Звісно, було шкода. Але заспокоївшись, юна поетка­оптимістка махнула на всю ту біду рукою: «Якщо вкрали – то, мабуть, комусь сподобалися! Захочу – ще напишу…» – подумала про себе. Але, вийшовши зразу після училища заміж, повернулася в село і зайнялася домашніми справами: сім’я, город, господарство.

Повністю із змістом даної публікації можна ознайомитися в форматі PDF. Передплачуйте таку можливість.

 

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

На знімках: Наталія ЛІТОШ; такий вигляд має її поетична збірка,  що вийшла нещодавно.

 

ДОРОГИ

Знов задощило. І повзуть дороги –

Такі блискучі й чорні, мов в’юни.

Десь там вони розходяться, за рогом…

Мене куди ж бо приведуть вони?

Одна з них кличе: «Йди хутчіш направо –

Тоді, як сир у маслі, будеш жить,

Багатство загрібати будеш жваво,

Косою «бабки» зможеш ти косить».

А друга манить: «Йди мерщій наліво –

Зі мною швидко любощі знайдеш,

У ліжку будеш ніжитись грайливо

І «чувака» крутого заведеш».

А третя? Мовчки стелеться прямою!

Так що ж робить? Куди мені іти?

Моя мета – косить «бабло» косою

Чи, може, олігарха віднайти?..

Та ні! Лежить моя дорога прямо,

Туди, де рідна хата і бузок.

Там десь мене чекає люба мама

І карточку хова за образок.

Туди, де рідні верби і покоси,

Куди вертають пташечки здаля,

Де ранком випадають чисті роси

І пахне хлібом матінка­земля.

Мені туди, де ранньою весною

Заквітне ніжно­білим цвітом сад.

Зажди, Країно! Я іду з тобою!

Лиш по прямій! Не можна нам назад!

 

А ПОРУЧ ІДЕ ВІЙНА…

У львівській кав’ярні п’ю каву

З корицею. Дуже смачна.

На осінь дивлюся лукаву,

А поруч іде… війна.

В кіно йду – весела картина,

Дивлюся її не одна.

Сміюсь, мов маленька дитина,

А поруч іде… війна.

Гуляю по Празі, щаслива –

Казкова, цікава вона.

Пуд щастя, емоцій злива,

А поруч іде… війна.

Кохаю я, ще і кохана –

Життям надихаюсь сповна.

Та в серці у мене рана,

Бо поруч іде війна.

За землю свою боюся!..

На скронях моїх сивина,

І Богу щодня я молюся:

Хай закінчиться війна!

 

ЧАЙ ЗІ ЗВІРОБОЄМ

Осінь. Вечір. Камін.

Двоє. Вона і він.

– Будеш чай?

– Буду.

– З цукром, лимоном, ромашкою?

– З тобою, моєю пташкою!..

Іскри. Вогонь. Палає.

Він її обіймає:

– Будеш чай?

– Буду.

– З вишнею а чи з малиною?

– Буду з тобою, єдиною.

Плечі. Волосся. Вуста.

Плед. Подушка. Тахта.

– Будеш чай?

– Буду.

– З трояндою чи звіробоєм?

– Буду, жадана, з тобою.

Ніч коханням дмухнула –

Двоє про чай забули…

 

ВЕСНА

Весна співає голосом пташиним

І бігає, мов ящірка прудка.

Всміхається комахами з калини,

Шле сонечком привіт ізвисока.

Немов метелик, крильцями махає,

Зозулею відлунює: «Ку­ку!»,

Дощем веселим вулиці вмиває,

Палахкотить трояндами в садку.

Вона вдягла з акації сережки,

Мов та дівчина, вбралася в вінок,

В степу знайшла загублену вже стежку –

Побігла. Там зустрів її струмок.

Замилувалась на гарненьку вроду,

Побачила хмаринку десь на дні…

Ще не була така щаслива зроду –

Настали ж бо її, весняні, дні!

 

Я ЗАВТРА БУДУ ПРОСТО ЖИТИ

Хтось мене запитав:

– Що робитимеш завтра?

Я здоров’я в Небес попрошу,

І натхнення – для того,

щоби вірші писати,

Адже я і сьогодні пишу!

Хтось мене запитав:

– Що робитимеш завтра?

Я про це достеменно не знаю.

Проте знаю одне:

буду палко кохати,

Адже я і сьогодні кохаю!

Хтось мене запитав:

– Що робитимеш завтра?

Кожну мить – уві сні й наяву –

Буду жити щасливо.

І це істинна правда,

Адже я і сьогодні ЖИВУ!

 

ХАЙ ЗРАДИ НЕ БУДЕ

Що таке зрада –

Не знайте, люди!

Це – камінь в спину,

Це – ніж у груди.

Це – коли душу

Твою зім’яли,

Це – як Ісуса,

Тебе розп’яли.

Це – коли кров’ю

Твоєю вмились,

Серце порвали –

І не скривились.

Це – коли страшно

І коли гидко,

Це – коли сохнеш,

Як в спеку квітка.

Це – коли мрії

У порох стерті…

Тому що зрада –

Страшніше смерті.

Що таке зрада –

Не знайте, люди,

Хай в ваших долях

Її не буде.

Наталія ЛІТОШ.

с. Губин – м. Запоріжжя.

 

(Із збірки поезій «Чай зі звіробоєм»).