БИЧКИ – ХОРОШИЙ БЕРЕГ ДЛЯ КІЛЬКОХ ПОКОЛІНЬ…

Публікації Трибуни Праці

 

 

В останні понад десять років назву цього села ми, здебільшого, вживаємо в контексті відродженого там – на самій межі з Чорнобильською зоною відчуження – Свято­Микільського жіночого монастиря. Якщо заглянути у Вікіпедію, читаємо таке: «Село Бички виникло у 1­й чверті XX ст. як поселення при заснованому 1805 року старообрядницькому Свято­Микільському чоловічому монастирі з церквою Різдва Христового та каплицею Димитрія Мироточивого (храми звели 1829 року). У 1960­80­і роки село підпорядковувалося Розсохівській сільській раді. У 1981 році у селі жили 250 мешканців. Після аварії на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р. село було відселене внаслідок сильного забруднення, мешканців переселили у с. Недра (Баришівський район). Офіційно село Бички зняте з обліку 1999 року».

Небагато інформації можна знайти і в інших джерелах. Тому чи не найнадійнішим із них є самі колишні жителі села.

Олександр Миколайович Цвинтарний – уродженець села Бички. За його словами, колись у ньому налічувалося до ста (чи трохи більше) дворів. Батько його Микола Зотович був директором відділку радгоспу «Комсомолець Полісся» (центр якого знаходився у селі Лелів), мама Валентина Олександрівна працювала там робітницею. В селі була початкова школа: її Олександр і закінчив. А потім у 1971 році (коли одночасно позакривали початкові школи у Бичках, Черемошні й Нівицькому) перейшов у Радинську середню. Там під час навчання жив у гуртожитку для школярів: у понеділок дітей завозили, в суботу відвозили додому. Дехто з бичківських дітей ходив у школу села Розсоха, а дехто у Старі Соколи (там також під час навчання діти жили в гуртожитку). Старший брат Сашка ходив у ЗОШ села Замошшя (там була російськомовна школа), а через деякий час також перейшов у Радинку. Тож відтоді Поліський район для сім’ї Цвинтарних став дорогим і рідним..

– А історія нашого роду така, – говорить Олександр Миколайович. – Наша баба Яременко Хівря Михайлівна була із Фабриківки (село біля Луговиків Поліського району), потрапила звідти у відділок радгоспу в Бичках, де працювала дояркою. Тож ми жили на межі трьох районів: Іванківського (Старі Соколи, Красилівка), Чорнобильського (Розсоха, Бички), Черемошна (Поліського). У Бичках наша бабця вийшла заміж і продовжився рід. У нас і в Поліському були колись родичі (вже тепер нема нікого: повмирали всі), і в Іванкові була рідня – по лінії Ковалевських (Віктор, Владислав, Леонід, Ніна. Їх теж немає вже на світі, залишилися їхні діти та внуки), які виїхали з Бичків ще в 1960­х роках.

Пригадую такий час, – продовжує спогади мій співрозмовник, – коли всі навколишні райони трималися разом: Іванківський, Розважівський, Чорнобильський Новошепелицький гуртувалися – щоб підняти Поліський. А в результаті – не стало ні Розважівського, ні Новошепелицького. Згодом ще й аварія на ЧАЕС зробила своє сумне діло, зруйнувавши спокій, забравши в багатьох поліщуків домівки, а в декого – і життя. Без сліз не можна згадувати квітень 1986­го і наступні роки…

На той час Олександр уже був дорослим чоловіком: після школи закінчив Немішаївський сільськогосподарський технікум, здобувши професію ветлікаря, та Українську сільськогосподарську академію. Кілька років працював у місцевому радгоспі. Худоби чимало тоді утримували на фермах господарства. Та й майже в кожному дворі були корови (два стада на село – одне з одного кутка, друге – з другого). Тим, хто жив ближче до річки Уж, було краще. А хто ближче до Розсохи (як ось сім’я Олександра) – випасали свою череду біля лісу. Проте якось знаходили вихід, щоб і ситі були тварини, й напоєні. А ветлікар турбувався (це й зрозуміло!), щоб не хворіли та не було падежу ВРХ.

Та невдовзі корективи внесла Чорнобильська катастрофа. Бички виселяли останнім з населених пунктів Чорнобильського району. Евакуювали останніх жителів 7 травня 1986 року, серед «найстійкіших» була тоді й сім’я Цвинтарних: так не хотілося їм покидати рідний край… Але були вимушені.

Їх спочатку переселили в Стару Буду, що в Бородянському районі. Когось – по людях розселяли. А родині Олександра повезло: знайшлася порожня хата. Хоч і ненадовго: наприкінці серпня того ж року їх перевезли в Баришівський район, де спеціально в селі Недра звели будиночки для переселенців. Там Олександр й одружився, взявши за дружину симпатичну і добру дівчину Надію Антонівну. У них народилося двоє синів (зараз старшому Миколі вже 32 роки, має свою сім’ю і живе окремо, молодшому Олександру – 27, ще холостякує й живе з батьками). І там він знайшов роботу за спеціальністю: певний час працював у місцевому радгоспі. Та згодом перейшов на Березанську птахофабрику.

Останні сім років Олександр Миколайович – на пенсії: може б, каже, і далі працював, та на підприємстві відбулося скорочення. Його посада також підпала під нього. У 53 роки вийшов на пенсію. Але не жалкує, бо достатньо роботи має і вдома. До міста Березань від села Недри Баришівського району недалеко: 10 хвилин їзди автомобілем. Віднедавна це село підпорядковується Березанській ОТГ, хоч знаходиться територіально в Баришівському районі.

Він час від часу приїжджав у рідне село, хоч у ньому вже не було місцевих жителів. З колишніми односельцями зустрічався хіба що у поминальні дні на кладовищі. Тож, коли почув з повідомлень у ЗМІ та через знайомих, що в селі починають відроджувати монастир, зрадів: хоч таким чином Бички житимуть далі. Але…

– Єдине, чим колишні жителі села незадоволені, – говорить О.М. Цвинтарний, – що, коли заново стали відроджувати монастир, працівники вирізали Парк Слави, перенесли з нього пам’ятник загиблим у роки Другої світової війни до центру села (хай і неіснуючого) – до колишнього клубу. Неподалік від нього за 30 метрів були поховання трьох невідомих солдатів. Щоправда, не знаю, чи вони так і залишилась, чи їх також знесли? Бо там уже все переплановано й перебудовано по­новому…

Коли востаннє Олександр Миколайович був у Бичках – в 2011 році, то там ще все було, як і раніше. Щоправда, багато чого й зруйнували після 1986­го: не було добротно збудованого приміщення з якісного дерева, покритого новеньким шифером. Балки та інші будматеріали привозили з атомної електростанції, звідти також приганяли техніку (японського крана), щоб нею допомогти встановити дах на будівлях. Гарні будівлі були й у медпункту, в частини складу радгоспу, в конторі його відділку, що саме знаходилася перед входом до нинішньої території монастиря. І хто та куди їх розібрав та вивіз (через роки після аварії на ЧАЕС, як село було евакуйоване) – невідомо.

Була там, пригадує Олександр, колись і шикарна радгоспна пасіка: її теж немає. Маленькі келії, що від колишнього монастиря ще залишалися у 1980­х роках, як розповідали колишні односельці, нібито згоріли Донедавна стояли на території і три величезні красиві липи – їх ще старовіри садили (три сім’ї такі жили в селі, які переїхали із Замошшя). Їх також викорчували. Мабуть, вже «нові господарі».

Розповідали, як радянська влада колись закривала монастир, то кілька монахів ніяк не хотіли залишати його стіни. Вони вилізли на горище і там заховались. Їх ніхто не міг знайти. Там вони і померли. Бо через багато років хтось із працівників радгоспу (які там виконували якусь роботу) випадково знайшли людські кістки…

До цього часу, як розповідали О.М. Цвинтарному, деякі хати в селі залишилися. Щоправда, лише ті, з яких не зняли дах.

…Прошу Олександра Миколайовича пригадати ще щось цікаве з минулого його рідного села. Каже, що жили там люди і працювали, як і всі у той час. Господарювали у відділку радгоспу та вдома. А ще всі «бережно берегли» історію: наприклад, знали про те, що колись у Бичках був чоловічий монастир, а через річку – у Замошші – жіночий. І хоч, здавалось би, вони мали проводити свою діяльність відокремлено один від одного, відособлено вести внутрішнє життя, та монахи й монахині час­від­часу виходили за територію своїх монастирів і зустрічалися за річкою в гарній місцині, яку назвали «Хороший берег»…

Іще цікаво, що колись, за складом ПММ радгоспу (а ще раніше – монастиря) було кладовище. Як тільки прийшла радянська влада, то зрівняла його із землею і на ній поставила господарські будівлі. Бо, як пригадував колись батько Олександра, вже в його часи працівники радгоспу копали рови під фундамент для господарських приміщень і викопували людські рештки…

У село приходили й приїжджали люди звідусіль: з Розсохи, Старих і Нових Соколів, Романівки, Черемошні. Там їм давали у відділку радгоспу роботу, багато хто там і оселявся. Бо радгосп давав пайки на прожиття, платив людям зарплату.

До речі, під час Голодомору 1932­1933 років сюди потрапив і дід Олександра Миколайовича. Він був уродженцем Черкаської області, де люди голодували, а на Поліссі було трішки легше… Тож він взяв із собою сина (дружина померла) і вони прибрели пішки аж до Бичків із Жашківського району. Тут дід оженився другий раз на Олександровій бабі (звісно, тоді ще молодій жінці) з Овруцького району. І продовжили свій рід на землі поліській.

…Олександр Миколайович за роки свого проживання в Бичках знав багатьох людей, і в сусідніх селах – також. Й не тільки по роботі, а й по громадських справах. Бо, каже, як тільки вибори – постійно був секретарем виборчої комісії.

Після переселення він їздив у своє рідне село як не щороку, то через рік. Поки жива була його мати, туди їздили, здебільшого, на поминальні дні, бо там поховано багато родичів. А мама перед смертю попросила, щоб її поховали у селі Недра, де вони живуть.

Зараз із сім’єю Олександра там живе і його батько – Микола Зотович. Разом господарюють: тримають корову, свиней, курей, обробляють город, бо без цього у селі зараз дуже важко. Отримують орендну плату за паї (її беруть зерном).

– Я часто спілкуюся з радинцями­однокласниками, – говорить мій співрозмовник. Розпитую, як живеться їм, чи їх не обіжає місцеве керівництво, чи підтримує тих, хто господарює вдома. А ще їздив у Радинку на зустріч випускників з нагоди 40­річчя закінчення школи – її організовували два роки тому. Ех, таки правильно колись монахи називали своє місце зустрічі «Хорошим берегом»!.. Та вони, як у воду дивились… Бо таким «берегом» були для кількох поколінь наші Бички. Нам і зараз туди хочеться, бо там – все рідне, там – наша батьківщина, туди завжди тягне…

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Це останній матеріал з редакційного портфеля, який написала наша колега.