Балада про партизанку

 

 

Свято прилетіло у село. До центру звідусіль поспішали люди.

– Наші! Наші прийшли!.. – гукали збуджено. – Діждались рідненьких, – ясніли посмішки на щасливих лицях. Сіявся дощ, але ніхто з мусійківців не помічав похмурості того осіннього дня.

– Чи не бачили мого Петра?.. – гукала схвильована жінка.

– Синочки мої рідненькі! – проштовхувалась до солдатів бабуся.

Не стримувала гірких сліз чорнява кругловида жінка.

Як побачила червоноармійців – огорнув Поліну Овдіївну щемливий жаль. Це ж якихось кількох місяців не дожила до цієї радісної миті її Галинка. Стрічала нині б разом з усіма червонозоряних солдатів…

– Годі, Полю, – втішала її Марина, старша сестра. – Така радість у нас!..

А селом усе йшли і йшли втомлені недавнім боєм радянські бійці.

…Вибляклі очі гестапівця уп’ялися в дівчину. Крижаним холодом віяло од того погляду. Як виляски батога, сипалися запитання: “Де базується загін? Скільки в ньому партизанів?..”.

Били партизанку жорстоко, будь-що намагаючись вирвати зізнання. Та вона затято твердила: «Не знаю» і ще вище підводила голову у вінку короткого русявого волосся. А в незайманій блакиті широко відкритих очей – непокірність і ненависть. Знала, що живою звідси не випустять. Тож мовчала. І, попри оту безвихідь, на допитах трималася гордо, незалежно. А вороги казилися од безсилля, що не зламати оцього дівчиська…

Повністю із змістом даної публікації можна ознайомитися в форматі PDF. Передплачуйте таку можливість.

Віктор БУТКО.