«Це просто жорна…»  

Публікації Трибуни Праці

 

 

– Що це, Ірино Федорівно?

– Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні й маленькі. В тридцять другому дід мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.

А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. «Не знаю, чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось».

Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодній воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покуттям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: «Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…».

Повністю із змістом даної публікації можна ознайомитися в форматі PDF. Передплачуйте таку можливість.

Дзвінка ТОРОХТУШКО.