ЗОРЯНА КАВА

Публікації Трибуни Праці

 

Коли в мою

чашку посиплються зорі,

Піду заварити

цю північ, як море,

Що зернами

мрій потаємних шепоче

І гомоном

дальніх галактик клекоче,

Та й дам

настоятися тим оксамитам,

Подібних до

пряних небачених квітів,

Щоб як розлетяться

світання купави,

Додати кориці

у зоряну каву.

 

ОСОКОЮ

Осокою неспокою

Йшли з тобою в парі.

Мов по склу, я за тобою –

Усе далі й далі. Ти казав:

– Там первоцвіти,

По осоці скраю.

Як будеш мене любити –

Букет назбираю.

Ще казав:

– Там, поміж трав –

Папороті квітка.

Як знайдемо, будеш пава

Ти, моя лебідко.

– Осока вже по коліна,

Милий мій, коханий! –

Як любов жива й нетлінна,

Не страшні ті рани,

Що на тілі ніжно­білім,

Хоч і кровоточать…

Зате ж душі наші цілі –

Їх болі не точать.

– Осока уже по пояс!

Голубе мій, чуєш? –

Ти не плач, кохана, вголос,

Душу урятуєш. –

Ой осоко, ти, висока,

Хоч трохи пригнися.

– Де ти, мила, кароока?

Спіши, не барися.

– Осока уже по шию,

Дихати ой важко.

– Веду тебе, як умію.

Терпи, моя пташко.

– Де ж ті квіти­первоцвіти

Й папороті квітка? –

Заблукали ми у світі.

Вибачай, лебідко.

– Я заплуталась у травах…

Сонце вже сідає!

– Як зарадить, моя паво,

Тобі – я не знаю…

Осокою неспокою

Йшов назад без пари,

А у небі наді мною

Скупчилися хмари.

– Ой ви, хмари, дощу дайте

– Густого, рясного.

Поміж трав та заховайте

Милому дорогу!

Посипався дощ стіною

– Став коханий рястом…

Осокою неспокою

Не шукайте щастя.

 Наталія Мельниченко.