Зеленеє жито, зелене…

 

Вересневе сонце поволі підкочувалося до пругу. Іван вже вичовгував який кілометр. Більша частина шляху давно лишилася позаду. Йшов неспіхом, звільна підспівуючи пісень, неначе себе тим підохочував: «Зеленая та ліщинонька, гей, чом без сонечка зів’яла? Молодая та дівчинонька, гей, козаку світ зав’язала…».

Такі довгенькі подорожі, найбільше – пішака, здійснював Іван частенько. Бо це його насущна робота – дезинфектора-санітара при дільничній Сидоровицькій лікарні. Обходив, ще зранку відправляючись у дорогу, навколишні села – Варівськ, Олізарівку, Рудню-Сидоровицьку, Рафалівку, радгосп. Ще відчував таку-сяку міць у зранених ногах – суворе нагадування про ту війну, де рятував, будучи санітаром, поранених бійців, поки й сам не впав, скошений осколками ворожого снаряду. Відтоді довго вилежувався по госпіталях, поки врешті став на ноги.

Повністю із змістом даної публікації можна ознайомитися в форматі PDF. Передплачуйте таку можливість.

 

Віктор БУТКО,

с. Термахівка.