Проте не слід сьогодні мірятися жертвами… 

Блог редактора

 

День Перемоги 9 травня над гітлерівським фашизмом – це було в колишньому СРСР одне з найбільш  відзначуваних  свят і сумних. Адже близько 40 мільйонів людських життів забрала Друга світова війна (точну кількість її жертв так уже ніхто й не встановить).  Лише серед військовослужбовців призову на літо 1941 року уціліли тільки 3% із їх загальної кількості.

Проте сьогодні є в цьому питанні  проблема, котра полягає в тому, що нинішнє керівництво РФ намагається «приватизувати» право на ту перемогу, послідовно фальсифікуючи історію. І це також є однією з підстав, що в останні  роки лідери  різних країн  відмовляються від участі в святкуванні Дня Перемоги у Москві. На параді на честь 70-річчя  тієї вікопомної, як писали раніше, перемоги лідерів західних країн  уже не було. Торік на Красній площі 9 травня парад не відбувся у зв’язку з пандемією ковіду-19, але російський президент таки провів його – 24 червня. Там же.  Відмовою на запрошення приїхати на цей захід  відповіли не лише президент США, канцлер Німеччини, британський прем’єр, а й  керівники багатьох інших країн  світу – традиційних у таких випадках гостей Кремля. У списку тих, хто мав приїхати, виявилось усього сім керівників країн-членів ООН. Це президенти Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Сербії, Таджикистану й Узбекистану.

«Перемога над гітлеризмом була б взагалі неможлива, якби не спільні зусилля усіх учасників антигітлерівської коаліції, усіх об’єднаних націй. З іншого боку, якщо брати кількість українців, які загинули – і військові, і цивільні – під час Другої світової війни, то, за одними оцінками, це близько семи з половиною мільйонів людей, за іншими, від 8 до 10 мільйонів. І незалежно від того, брати нижню межу чи верхню, ця кількість дорівнює усім іншим членам антигітлерівської коаліції, які загинули, мінус Росія. Треба зрозуміти: і США, і Франція, і Польща, кого не назви – все разом це менше, ніж загинуло українців. Знову ж таки, росіян загинуло більше, ніж українців…» . Так пише історик Олександр Зінченко. Такою є об’єктивна ситуація.

Проте не слід сьогодні мірятися жертвами. Слід згадувати всіх загиблих і живих учасників того всесвітнього масштабу кровопролиття. І всіх належно вшановувати. Таку думку підтримує більшість тверезомислячих людей. Бо представники різних народів СРСР захищали від ворога свою Батьківщину, свою землю, своє вільне  життя на ній.

Але ж недаром існує приказка: «Кому – війна, кому – мати рідна…». На жаль, так було у всі часи, у всі віки. Навіть тепер…  Та не будемо сьогодні тут про «тепер». Давайте заглянемо  у минуле й ознайомимось з фактами, які опублікував нещодавно  історик (російський, до речі, дисидент) Михайло Кукобака.  Поговоримо-поміркуємо разом з ним над очевидним-неймовірним – тим,  що довгі десятиліття приховувалось російськими спецслужбами. Витримка з його великої статті «9 травня – День перемоги російського фашизму»,  з якою я пропоную ознайомитись у сьогоднішньому номері нашої газети, – то лише мізерна часточка Великої Правди. Якої до кінця  ніхто ніколи ніде не може навіть знати, особливо – загалом.  Так уже влаштовано  буття земне… І зокрема – про поведінку правлячо-владних «верхів», не побоюсь стверджувати, – у кожній державі.

Інформація,  котра публікується нижче, свідчить:  у період тієї війни, коли мільйони людей віддавали свої життя через імперські бажання купки інших людей зробити по-своєму переділити світ, багато хто з тієї величенької купки перебував поза рамками будь-якої  моральності! Зокрема, наявні,  документально зафіксовані факти свідчать про патологічну жадібність і духовну ницість, а також  відсутність елементарної совісті в багатьох осіб вищого воєнного командування. Яких радянська пропаганда  всіляко героїзувала. Взяти того ж маршала Жукова, який, посилаючи на вірну смерть тисячі й мільйони воїнів, зокрема, українців, віддавав наказ: «Солдат не жалеть!.. Бабы еще нарожают!..».

Не буду виплескувати тут свої  емоції – читайте і самі робіть висновки, шановні земляки, самі.

Витримки зі статті сучасного російського дисидента  цитуються мовою оригіналу.

Павло СМОВЖ.