ОКРИЛЕНІЙ ТВОРЧІСТЮ – ДО ХОРОШОГО БЕРЕГА

Публікації Трибуни Праці

 

Відклавши заготовлені для нарису замітки, я хочу почати з чистого аркуша… Живим це можна зробити. Особливо, коли вагаєшся: з чого ж почати?..

Ці спогади – про дівчинку, дівчину, жінку, яку я знав понад сорок років. Відтоді, як доля привела мене на поріг редакції районної газети в Іванкові на Київщині. Не буду розповідати, як «занесло» мене – зв’язківця та радіоінженера – на журналістську стежку, але я вдячний тому випадку – за тридцять років творчого натхнення і за ті зустрічі, які вони мені подарували.

Серед тих, хто привітно зустрів мене в колективі «Трибуни праці», була її мама – Галина Василівна Кизя, досвідчена, талановита журналістка, яка тривалий час виконувала обов’язки заступника редактора та відповідального секретаря. Попри те,  як і кожному з нас, їй доводилося писати про все, чим повнилося сучасне життя (сільське господарство і промисловість, партійна робота і профспілки,  освіта і спорт…). Особливо виділявся її хист знаходити і оспівувати гарних, порядних, талановитих і працьовитих людей – Особистостей! Її зарисовки і нариси про земляків могли б скласти не один том цікавих життєписів, та видати вдалося лише один. І називався він – «Доки жінка буде на землі…».

До створення збірника нарисів з промовистою назвою доклала рук і донька Галини Василівни – Тетяна, про яку й хочу сказати це тепле слово.

Їй з дитинства подобалася мамина професія, й не було особливих сумнівів у виборі життєвої стежки. Ще школяркою прийшла вона до нас диктором районного радіо. Тож спочатку голос п’ятнадцятирічної  дівчини зазвучав у п’ятнадцятихвилинних районних новинах, які транслювалися по дротах одразу після новин республіканських – о шостій п’ятнадцять ранку. До того ж, в газеті вже друкувалися її замітки і дописи.

Вибір було зроблено, і по двох літах дикторського стажу, за рік до Чорнобильської катастрофи, стала Тетяна студенткою факультету журналістики столичного університету. У студентські роки любила фотографувати, тому, як згадка про неї – світлини періоду навчання у виші.

– Ми вчились, переживали, обговорювали навчальні предмети, – згадує її однокурсниця Валентина Тичина. – Чотири роки з хвостиком жили в одній кімнаті. Любила, щоб у кімнаті було охайно, красиво. Штори, тюль привезла з дому. Часто у нашу кімнату приносила квіти: гвоздики, айстри.. Ми разом із Танею ще школярками були у таборі « Молода гвардія» на юнкорівській зміні в одній групі. По закінченні університету вона приїжджала до мене у Житомир, а я була у неї вдома. Пригадую, як гостинно зустрічали нас з Галею Гармаш та Аліною Кузьмук її мама та бабуся. Були й розмови про журналістику, про своє місце у професійному житті. То були ще юність, молодість і романтика.  Далі було листування, потім телефонні розмови. Її цікавило все: і як робота, і чому так? а як сім’я? як мама, як брат? – якнайбільше хотіла знати…

Зрозуміло, що співпраця з «районкою» не переривалася всі ті п’ять радісних студентських років, та й тягнуло з дитинства у стіни затишної «маминої» редакції.

У «Трибуні праці» була на той час неписана традиція: «необстріляного» журналіста ставили завідуючим відділом радіоінформації (іди, мовляв, «на радіо», удосконалюй майстерність). Не минуло це правило й Тетяну Кизю. Тож до приходу наступного «новачка» по вечорах писала на студії радіопередачі, а раненько бігла, щоб увімкнути здоровенного студійного магнітофона: «Говорить Іванків…».

Радіомовлення абсолютно не звільняло від обов’язків «робити газету». Тому, як і весь невеликий колектив, моталася по району у пошуках цікавих сюжетів, а більше – для виконання редакційних завдань. Пізніше стала завідуючою відділом економіки і соціальних проблем, заступником редактора, хоч перебудовні процеси та специфіка «районки» нівелювали цей розподіл обов’язків: писала про всіх і про все.

Як і мама, та й інші колеги, особливо любила писати про людей рідного краю. Шукала поміж земляків таких, які чимось виділялися – наснагою, творчим завзяттям, проявами обдарованості, а то й таланту, цікавими поворотами долі, а найперше – людяністю… Найкращі слова берегла вона для таких людей. І сьогодні, коли її немає серед нас, мені не доведеться шукати такі слова для неї. Даючи характеристики своїм героям, вона наче приміряла до себе їх доброту і щирість, їх захопленість улюбленою справою і самовідданість…

У її таланті не раз переконувались читачі «Новин Полісся»,  «Сільських вістей». Останнім часом вона доволі часто друкувалася в улюблених газетах – «привітна, щира, добра… Вона не байдужа до чужого горя, бо свого немало пережила, залишившись рано без…». Це про одну з її героїнь, але й про неї, бо рано втратила матір, зовсім завчасно згас її брат Володимир (52 роки), який також працював фотокореспондентом у нашій районці  у непростий період для Поліського краю та всієї України –.рік аварії на ЧАЕС та після неї.

Тридцять років роботи в газеті викристалізували найкращі риси її характеру – відповідальність, уважність, комунікабельність, порядність, чесність перед собою і перед читачем. Тут формувалася вона сама, тут знайшла своє подружнє щастя – Дмитро з’явився в редакції, коли перейшли на комп’ютерний дизайн і верстку газети. Зійшлися в поглядах на життя, в деяких захопленнях, що не так часто буває в сімейних парах. Але, наприклад, фотографування для обох стало пристрастю. А у пошуках цікавих сюжетів чимало помандрували місцевими лісами і оболонями. Та й в освоєнні сучасних комп’ютерних технологій допоміг чоловік: тож легко справилася з організацією та адмініструванням у Фейсбуку популярної серед земляків (і найбільшої серед інших за кількістю учасників – 8000) групи «Іванківщина рідна».

Тетяна не боялася братися за нову справу. Коли виникла потреба, спочатку – за основною посадою, потім – за сумісництвом, п’ятнадцять років працювала фахівцем зі зв’язків з громадськістю Іванківського центру соціально­психологічної реабілітації населення та його  інформування з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Була редактором газети «Голос довіри». У невеличкому її форматі вона вміла лаконічно, але дуже цікаво розкрити різнобічне життя Центру «Довір’я».

До речі, останнім часом Центр активно працює з учасниками бойових дій на сході України, яким потрібна не менша увага, ніж «чорнобильцям». Тож чимало її останніх матеріалів було присвячено саме цій тематиці. І друкувались вони не лише в газеті Центру та в «Трибуні праці», але й, наприклад, в щотижневій газеті «Українське слово». Чорнобильську ж тематику порушувала журналістка не тільки на сторінках «Сільських вістей» та «Трибуни праці», але й в обласній газеті «Час Київщини», інших виданнях.

Ще ширше коло публікацій Тетяни Рябокляч (додамо, наприклад, «Київську правду», «Молоду гвардію», «Новини Полісся» та інші видання) утворилося за роки її журналістської діяльності, коли вона з любов’ю оспівувала рідний край і його людей. Попри те, що вона вела в газеті «жіночі» сторінки, до кола її героїв міг потрапити кожен, хто виділявся  як особистість, особливо – творча. Зрозуміло, що не могла вона не писати про таких наших знаменитих землячок, як художниця Марія Примаченко і ткаля Ганна Верес – лауреатів Шевченківської премії, про інших митців і місткинь району і всього Полісся – художників (Федір Примаченко, Василь Скопич, Василь Ходаківський…), музикантів і співаків (Тетяна Сібєлєва, Олексій Ляхевич, ансамблі «Любисток» і «Криничанка»…), поетів і майстрів різних рукомесел.

І в той же час доводилося виконувати повсякденну журналістську роботу, яка робить потрібною районку при нинішньому засиллі електронних джерел інформації. Проблеми переселенців, благоустрій, будні аграріїв, проблеми освіти, медицини й культури в районі,  підпали і пожежі, чорнобильські проблеми, транспортне сполучення і …«пандемія»… А ще – «вичитування» газетних сторінок, бо посади коректора не було у деякі періоди  в «Трибуні праці» роками.

Робота в рідній газеті й загалом журналістика були сенсом її життя. Це не пафос, бо так і було. Тут вона знаходила все: і натхнення, і стимул, і спосіб спілкування з сотнями людей.

А як раділа, коли якийсь із її матеріалів було опубліковано на газетних сторінках: ніби малій дитині давали іграшку… – от такою була радість і гордість, та тільки й розмов було про це. Газетний матеріал – це була її радість і біль, якщо його не публікують.

За журналістською роботою вона забувала, що там ще десь йде життя… й мало використовувала його принади. От такою була Танюша. Дуже скромна, вона напрочуд мало вимагала від життя…

Хоча для того, щоб потурбуватись про інших, як і її мама Галина Василівна, завжди знаходила час. Чи то привітати з днем народження, іншою подією в житті, чи висловити співчуття та підтримати у горі.

Вона хотіла жити і творити. Тому так жаль. Очевидно, що ми не скоро змиримось з її таким несподіваним відходом… Будучи вже майже при смерті, Таня сильно хвилювалася, чи не звільнили її з роботи… От так… За хворобу не так переймалася…

А скільки радості було, коли її колега (кума і подруга) Людмила Шункова принесла додому уже лежачій Тетяні примірники «Трибуни праці». Уважно перечитувала кожну статтю, трепетно тримаючи рідне видання в руках. А  після операції в лікарні, як тільки почала більш­менш приходити в себе, попросила чоловіка Дмитра: «Скачай мені, будь ласка, «Сільські вісті» – хочу глянути, чи ж надрукували те, що послала…».

Коло її тем було невичерпне. Ще б одне життя… Та не судилося. Залишилося щось недописане, не надруковане, не сказане. Хоч і сказано немало. І коли поринаєш у ті рядки, які вона залишила, у тому числі, й у «Новинах Полісся», бачиш, що не була вона випадковою в журналістиці. А в житті, якого відміряно їй було всього півсотні та ще два роки, завжди залишалася Тетяна Рябокляч, як і багато її героїв, «уважною й відповідальною, чуйною й турботливою», «взірцем відданості обраній професії», до чиїх думок «прислухаються» і «поважають»… І ще сотні  таких теплих її слів сказано про людей, а нами буде сказано про неї… Хай знайде вона свій «Хороший берег».

 

Пам‘яті Тетяни

Рябокляч (Кизі)

Була ти зіронька яскрава

У хмурі і погожі дні.

Світила нам і зігрівала

Промінням щирої душі.

Стомилась ти, пішла у вічність –

Біль у серцях спалює нас.

Життя без тебе, наша рідна,

Вже не таке, як повсякчас.

Була подружкою з дитинства,

Сестрою в старшому

віку моєї доньки,

А для мене –

красуня в золотім вінку.

Хай Бог дарує тобі Царство

І спокій зраненій душі,

А нам хай пам‘ять зберігає,

Відхилить біди назавжди.

Ніна ЄГОРОВА.

смт Іванків.