ЇЇ САМОВІДДАНІСТЬ БУЛА ПОВНОЮ

 

16 липня ц.р. Ганні Дмитрівні Ігнатюк виповнилося 80 років. Але цей поважний вік – якби не раптова тяжка хвороба – не був  перепоною для її повсякденної активної культурно-громадської діяльності, поетичної і художньої творчості. Вона в цьому  давала  фору, як то мовиться, й набагато молодшим. Адже керувала цією жінкою велика самовідданість справі, яку обрала для себе, а ще  я б сказав –  самопожертва заради принесення максимальної користі й своїм землякам-іванківцям, і Україні в цілому.

Ми вітали її з таким ювілеєм, а тепер гірко сумуємо й плачемо.

Не буду детально переповідати всі добрі справи, котрі вона робила протягом багатьох років, – про це йдеться в некрологах (див. стор. 2) у сьогоднішньому номері «Трибуни праці» – рідної  протягом багатьох десятиліть для неї також газети. Газети, в якій і вона сама, і ми, журналісти, розповідали про різні здобутки-досягнення –  її особисті як  талановитої в різних напрямах людини, особливо – на поетичній ниві,  її вірних подруг – членкинь народного вокального ансамблю «Криничанка». Котрий Ганна Ігнатюк створила, виплекала до високого рівня виконавської майстерності, і який уже давно став відомим не лише в різних регіонах нашої України, а й навіть за деякими її рубежами.

Про це також хочеться сьогодні сказати. Бо давно зрозумів суть її глибинної потреби-прагнення до поширення інформації про  культурно-мистецьку роботу, яку вона проводила на різних рівнях зі своїми однодумцями. Адже їхня робота – велика й плідна – була і залишиться спрямованою – я не сумніваюсь в цьому, але, на жаль,  вже без Ганни Дмитрівни – на виховання громадської та громадянської активності сучасників і підростаючих поколінь. На своєму й «криничанок» прикладі. Прикладі того, який дуже помітний, глибокий і корисний слід на землі можна залишати після  себе  для нащадків, коли бажаєш цього.

Можливо, я тут вже роблю спробу філософського осмислення людського буття, яке  є завжди дуже й дуже різним. Але так справді є: одні люди, образно кажучи, спрямовані своїми поглядами й діями більше вглиб себе – на свою родину, своїх близьких, на свої достатки. І їх у цьому не можна звинувачувати: так теж має бути. А от окремі, такі як  Ганна Дмитрівна та її «криничанки», свої помисли і дії звертають, в основному, на членів  суспільства. Прагнучи принести найбільше користі саме іншим людям, тобто, своєму народу. І тоді  плідна самовіддача на межі з   самопожертвою породжує  широкий суспільний відгук-резонанс. Закарбовує у пам’яті дуже багатьох людей  саме таку їхню громадську і громадянську позицію, виховує на ній – свідомо і підсвідомо – наступників по життю.

Це і було метою нашої землячки – поетеси, художниці, прекрасного організатора культосвітньо-масової роботи, невтомного і ефективного пропагандиста величезної духовної і творчої спадщини всього нашого українського народу та, звичайно ж, надбань своїх рідних поліщуків – нащадків колишніх древлян. Які вона примножувала і розвивала ще й власною творчістю, насамперед – поетичною.

Я можу набагато  конкретніше розповідати про Ганну Дмитрівну Ігнатюк – дивовижну своєю універсальністю, неповторну й різнобічно творчо обдаровану Особистість. Адже знав її, працював поруч, як то кажуть, рука об руку, кілька десятків років. Але й цими  рядками засвідчую величезну повагу до неї, захоплення її талантами, вношу і свій штрих до великого колективного портрета-пам’яті  про неї. Який, безперечно, буде написаний спільно усіма, хто знав її.

Дехто стверджує, що незамінних людей немає. На місце одних приходять інші, продовжуючи справу попередників і йдучи далі.  Як правило, це справді так. Але насмілюсь стверджувати: Ганна Ігнатюк залишиться для нас незамінною!.. На превеликий жаль.

Земля Вам пухом, шановна землячко! Ми, сучасники, пам’ятатимемо про Вас, поки самі житимемо! І наші наступники – теж!

Павло СМОВЖ.