«Знаєте: є над чим подумати…» «Знаєте: є над чим подумати…»

Блог редактора

31 серпня ц.р. в лісі поблизу урочища «Гайдамацьке болото» (ландшафтний заказник місцевого значення між селами Запрудка і Ставрівка) мені показали у  хащах листяних порід дерев  безіменне поховання.  Те грибне місце у 47-му кварталі Обуховицького лісництва називають «біля хреста». На давній могилі хтось кілька років тому поставив новий дубовий хрест і дбайливо огородив  її стійким до атмосферних  впливів (у сухому  стані!) осиковим штахетником і такими ж прожилинами між дубовими стовпчиками.

Стало цікаво: хто там похований і хто турбується про могилу? Мій провідник про це не знав. Тож я виставив зроблене там фото в кількох місцевих групах соцмережі «Фейсбук» – з проханням до земляків поділитися інформацією, коли хтось щось знає про це поховання. Й чекав на неї з великим нетерпінням. Розрахунок виявився правильним: мені дали підказку, де  шукати знаючих людей. Один з користувачів ФБ навіть назвав прізвище жителя Запрудки, який зробив таку добру справу.

І ось ми спілкуємося з ним. Це  Юрій Дударенко, відомий раніше  столяр, який  виготовляв раніше різноманітні вироби з дерева. (В останні роки він майже відійшов від такої роботи:  попитом нині користуються пластик та інші штучні матеріали…).

– Про ту могилу в лісі, ще як малим я був, – розповідає  чоловік, – розказувала  моя баба Параска. Говорила, що то  поліцаї застрелили там  радянського солдата (влітку чи осінню – не знаю). Який, потрапивши в оточення німців після відступу наших військ, переховувався в тому лісі. Він зовсім молоденьким, казала, був – років 18 на вигляд. У подраній воєнній формі, худий такий… Зустрівся з поліцаями, подумав, що то партизани, й  розказав їм, хто він. А вони його – застрелили… Люди, які жили недалеко – на посьолку в 25-му кварталі (на те місце й до сьогодні кажуть «двадцять п’яте»), на тому місці й поховали хлопця. На хресті фарбою пізніше, вже після війни, намалювали червону зірку. Кажуть, що й прізвище та ім’я того червоноармійця було на ньому написано, але я не бачив…

Інший житель Запрудки – Петро Самійленко – розповідає, що ще в шістдесятих роках минулого століття до цієї могили дехто з місцевих жителів приносив квіти, а на День Перемоги 9 травня туди привозили вінки від районної влади.

Та з роками багато чого забувається… Упав хрест, розсунувся під дощами-снігами горбик  на могилі, місце почало заростати кущами та деревами.

І ось 12 років тому брати Юрій і Олександр Дударенки із Запрудки вирішили надати цьому похованню належного вигляду. Так і з’явилися новий хрест і огорожа.

– На хрест вибирали дубка такого хорошого, – продовжує Юрій Михайлович, – щоб довго стояв. І на стовпчики – теж. І осику якісну.  Що там довго розказувати: підготували матеріали, поїхали та й зробили… З тих пір як буваю близько, то завжди підходжу. Покурю там на лавочці, яку ми там теж поставили, незапалену сигарету на могилу покладу: може, той хлопець теж курив… Знаєте: є над чим подумати…

Я слухав його й думав: і багатьом з нас теж є над чим подумати!.. І про те, хто ж таки там похований? І про ім’я та прізвище фактично безвісти зниклого для рідних  і військової частини бійця, яке  попервах було, виявляється, відомим  Іванківській районній владі. Й про те, як тепер і де шукати відомості, аби фактично заново встановити особу того червоноармійця. Й про те, як  взагалі ставляться сучасники до пам’яті про минуле свого народу, зокрема, до періоду Другої світової війни…

Взяти братів Дударенків: їх ніхто не змушував, і навіть не просив проявити таку «матеріальну» увагу до поховання сьогодні вже невідомого червоноармійця. Забитого своїми ж людьми, до війни – теж радянськими, а під час гітлерівської окупації України – вже фашистськими прихвостнями. Які, вислужуючись перед «новою владою», навіть розстрілювали  своїх односельчан. Та це окрема тема непростих роздумів над таким явищем, як колабораціонізм*. Можливо,  колись ще поділюся своїми думками щодо цього. Адже сьогодні розповідаю лише про один конкретний факт з нашої спільної історії. І хочу віддати належне Юрію та Олександру Дударенкам. Бо саме на таких людях тримається  пам’ять про  наших попередників, честь і славу (а також і ганьбу…) багатьох  українців.

22 вересня в Україні відзначається День партизанської слави. Сьогодні фактично вже немає серед нас людей, які прямо були причетними до партизанської та підпільної боротьби з гітлерівськими окупантами. Пам’ять про них зберігають лише музейні експонати та архівні матеріали, друковані мемуари декого з них. Та ще назви місць, пов’язаних з такою боротьбою наших дідів-прадідів за волю, свободу свого народу. Як от Партизанський яр поблизу тієї ж Запрудки. Чому він дістав таку назву? Хіба не причина для історичних досліджень сьогоднішніх краєзнавців, у першу чергу – з числа місцевих педагогів, школярів і культпрацівників?..

Таких тем-фактів у нас багато. І поле діяльності з ними – широке.

Павло СМОВЖ.

*Колабораціонізм у Другій світовій війні – військове, політичне і економічне співробітництво громадян держав Антигітлерівської коаліції або представників основних етнічних груп цих держав із нацистською Німеччиною, Японією та фашистською Італією.