ЯК Я СТАВ СІЛЬКОРОМ, А ПОТІМ – І ШТАТНИМ КОРЕСПОНЕНТОМ

Публікації Трибуни Праці

 

 

 

Як і сотні читачів Іванківщини, ми з дружиною з нетерпінням завжди очікуємо на прихід нашого доброго друга і порадника – районнної газети «Трибуна праці».

Пам’ятаю ті далекі роки, коли газета мала іншу назву – «Червоний промінь»; але тоді будь­якої уваги їй не надавав.

Справжнє знайомство з часописом Іванківщини відбулось у пам’ятні шістдесяті…

Якось у тісному чоловічому колі інструктор райкому комсомолу (прізвище вже й не пригадаю) та вчитель іноземної мови Мусійківської середньої школи Віталій Якович Булах розглядали мого знічев’я написаного та так і не відправленого листа малознайомій дівчині.

Лист з художнім забарвленням, безумовно, сподобався моїм товаришам і вони в один голос порадили надсилати матеріали до районної газети. Відтак я став її сількором. Писав про людей праці: хліборобів, тваринників, ветеранів, учасників  війни. Дещо з написаного з’являлось на сторінках «Сільських вістей», «Київської правди», «Молодої гвардії».

І досі пам’ятаю майже до подробиць свій перший нарис, опублікований в Іванківській райгазеті – про вчителя праці та малювання Мусійківської школи Герасима Івановича Ярмоленка.

А далі  справи  пішли ще краще. Отримав запрошення од її редактора Петра Яковича Дерикота попрацювати влітку, під час своїх вчительських канікул, на посаді штатного кореспондента «Трибуни праці».

Спершу ніяково почувався у злагодженому творчому колективі журналістів. Прислухався до тактовних зауважень, настанов Галини Василівни Кизі, Нелі Шаргуленко (Григорович), Володимира Миколайовича Вереса. Який якось розкритикував мене за недоречно вжите слово «герць» щодо одного з колгоспних механізаторів із села Рудня­Димерська.

Пригадується, як не схвалював  у моїх нарисах описів епізодів фронтової любові й Петро Якович; мовляв, такого не могло бути… Хоч це мало місце на усіх фронтах, де були присутні жінки: лікарі, медсестри, санітарки, зв’язківці, радистки, льотчиці…

… У відносній тиші редакційних кімнат, порушуваній лише стрекотом клавіш друкарської машинки невтомної Майї Іванівни, працювалося напрочуд легко, творчо. Кожен з нас сумлінно «шліфував» свої матеріали, а в невеличкій фотолабораторії чаклував над знімками фотокор Микола Кузьмич Осадчий.

Пізніше на тривалий час прийде на це місце Віктор Костюченко, а ще пізніше – Василь Шкаврон.

Отак, у творчому натхненні, швидко плинув час. Закінчилося і моє тимчасове перебування в редакції у якості кореспондента. Але я продовжував дописувати до газети. Роблю це й нині по мірі можливості.

…Сьогоднішній  тижневик «Трибуна праці» не залишає байдужими до себе своїх читачів. Цікаво читати розлогі суспільно­політичні, критичні статті редактора газети Павла Яковича Смовжа, майстерно написані нариси про неординарних людей Іванківщини Людмили Олексіївни Шункової, журналістки, в минулому – заступника редактора Нелі Василівни Григорович, дописи на злобу дня Тетяни Мухоїд з Сидорович, Валентини Гурин та Надії Яковенко з Іванкова, бібліотекарки із Запрудки Альони Приходько та інших постійних і вірних друзів газети та її читачів.

У переддень 90­-річного ювілею «Трибуни праці» хочу побажати снаги й творчого натхнення сьогодні вже невеличкому колективу  редакції не лише у новім 2022 році, а ще надовго!

Віктор БУТКО,

с. Термахівка.