ЯК Я СТАВ СІЛЬКОРОМ, А ПОТІМ – І ШТАТНИМ КОРЕСПОНЕНТОМ
Як і сотні читачів Іванківщини, ми з дружиною з нетерпінням завжди очікуємо на прихід нашого доброго друга і порадника – районнної газети «Трибуна праці».
Пам’ятаю ті далекі роки, коли газета мала іншу назву – «Червоний промінь»; але тоді будьякої уваги їй не надавав.
Справжнє знайомство з часописом Іванківщини відбулось у пам’ятні шістдесяті…
Якось у тісному чоловічому колі інструктор райкому комсомолу (прізвище вже й не пригадаю) та вчитель іноземної мови Мусійківської середньої школи Віталій Якович Булах розглядали мого знічев’я написаного та так і не відправленого листа малознайомій дівчині.
Лист з художнім забарвленням, безумовно, сподобався моїм товаришам і вони в один голос порадили надсилати матеріали до районної газети. Відтак я став її сількором. Писав про людей праці: хліборобів, тваринників, ветеранів, учасників війни. Дещо з написаного з’являлось на сторінках «Сільських вістей», «Київської правди», «Молодої гвардії».
І досі пам’ятаю майже до подробиць свій перший нарис, опублікований в Іванківській райгазеті – про вчителя праці та малювання Мусійківської школи Герасима Івановича Ярмоленка.
А далі справи пішли ще краще. Отримав запрошення од її редактора Петра Яковича Дерикота попрацювати влітку, під час своїх вчительських канікул, на посаді штатного кореспондента «Трибуни праці».
Спершу ніяково почувався у злагодженому творчому колективі журналістів. Прислухався до тактовних зауважень, настанов Галини Василівни Кизі, Нелі Шаргуленко (Григорович), Володимира Миколайовича Вереса. Який якось розкритикував мене за недоречно вжите слово «герць» щодо одного з колгоспних механізаторів із села РудняДимерська.
Пригадується, як не схвалював у моїх нарисах описів епізодів фронтової любові й Петро Якович; мовляв, такого не могло бути… Хоч це мало місце на усіх фронтах, де були присутні жінки: лікарі, медсестри, санітарки, зв’язківці, радистки, льотчиці…
… У відносній тиші редакційних кімнат, порушуваній лише стрекотом клавіш друкарської машинки невтомної Майї Іванівни, працювалося напрочуд легко, творчо. Кожен з нас сумлінно «шліфував» свої матеріали, а в невеличкій фотолабораторії чаклував над знімками фотокор Микола Кузьмич Осадчий.
Пізніше на тривалий час прийде на це місце Віктор Костюченко, а ще пізніше – Василь Шкаврон.
Отак, у творчому натхненні, швидко плинув час. Закінчилося і моє тимчасове перебування в редакції у якості кореспондента. Але я продовжував дописувати до газети. Роблю це й нині по мірі можливості.
…Сьогоднішній тижневик «Трибуна праці» не залишає байдужими до себе своїх читачів. Цікаво читати розлогі суспільнополітичні, критичні статті редактора газети Павла Яковича Смовжа, майстерно написані нариси про неординарних людей Іванківщини Людмили Олексіївни Шункової, журналістки, в минулому – заступника редактора Нелі Василівни Григорович, дописи на злобу дня Тетяни Мухоїд з Сидорович, Валентини Гурин та Надії Яковенко з Іванкова, бібліотекарки із Запрудки Альони Приходько та інших постійних і вірних друзів газети та її читачів.
У переддень 90-річного ювілею «Трибуни праці» хочу побажати снаги й творчого натхнення сьогодні вже невеличкому колективу редакції не лише у новім 2022 році, а ще надовго!
Віктор БУТКО,
с. Термахівка.