ФАКТ ІСНУВАННЯ ГАЗЕТИ  ЗАСЛУГОВУЄ НА ПОВАГУ

Публікації Трибуни Праці

 

«Трибуні праці» – 90 років. Це дуже поважний вік для людини, а тим більше – для будь­якого видання. Причин цьому кілька.

По­перше, видавати газету або журнал у наш час – надзвичайно дорого. Лише щоб надрукувати один випуск, треба заплатити за поліграфію чималі (а вірніше – величезні!) гроші. Більше того, вартість друку часто перевищує передплатну ціну видань, через що вони апріорі стають збитковими. А прибутки можливі тільки завдяки рекламі та оголошенням, яких не густо.

По­друге, якщо раніше газети та журнали масово купували і передплачували, то нині – читають, але практично не купують. Щоб зрозуміти ситуацію, достатньо згадати себе: як часто ми зупиняємось, коли проходимо повз газетний кіоск?.. Та й скільки таких кіосків залишилося? А це якраз свідчить про те, що більшість людей періодику не купує. Або ж роблять це дуже рідко. Тож в таких умовах зараз і працюють журналісти друкованих видань.

Знаю це на власному досвіді, адже 11 років тому заснував і видавав з однодумцями в Іванкові перший в Україні глянцевий районний суспільно­політичний журнал. Сказати, що це було важко – нічого не сказати. Це було надзвичайно важко. Наше видання проіснувало три роки. І насправді – це дуже довго! Бо є дуже багато історій, коли газети і журнали закривалися вже після одного­двох випусків. Якщо ж вони виходили кілька років – це велике досягнення. І зовсім небагато видань мають таку довготривалу історію, як «Трибуна праці».

20 січня цього року газета розміняла десятий десяток! Це стало можливим завдяки кожному вірному передплатнику та читачу, кожному постійному дописувачу.

Але в першу чергу – це заслуга самого колективу та безпосередньо редактора Павла Смовжа. Попри всі труднощі та нелегкі економічні умови, газета продовжує виходити. Регулярно виходити. І мене це не дивує. Адже редакцію я знаю ще змалку.

Вперше я потрапив туди в 10­му класі, коли після перемоги на літературному конкурсі мене порекомендували, як «перспективного журналіста». Насправді ж до «перспектив» тоді було ще далеко.

…У кабінет редактора зайшов юнак, який ще тільки вчився правильно формувати речення та абзаци. Тоді ж і почалась моя дружба з газетою. Пригадую перші «проби пера», перші журналістські розслідування, які я зробив саме в газеті. Пам’ятаю першу літню практику і пропозицію роботи – ще до вступу в університет. Але найбільше пам’ятаю, як під час вступної кампанії Павло Якович взяв мене, посадив у темнозелену редакційну «дев’ятку» і повіз до Києва в Інститут журналістики – на прийом до ректора цього вишу.

У приймальні ми чекали кілька годин. А коли зустрілися з ректором  – редактор «Трибуни праці» рекомендував мене, як «перспективного студента».

Тоді я думав: навіщо воно йому треба – витрачати час на тяганину зі мною? І ось зараз, мабуть, знайшов відповідь. Просто ця людина дуже любить свою професію. І колектив «Трибуни праці» просто фанатично любить свою роботу. І хоча це звучить дуже­дуже банально, але, певно, так воно і є: журналістика – це їхня «група крові». Інакше пояснити існування газети до цього часу я просто не можу.

Навіть після роздержавлення, коли низка «районок» просто «загнулась» – «Трибуна праці» продовжує виходити. Так, це складно. Так, відбулись скорочення штату. Так, іноді колективу доводиться сидіти… без зарплати. На цьому місці хтось може сказати: «Як так? Не вірю! Навіщо ж тоді вони її випускають, якщо сидять без зарплат? Цього не може бути! Не вірю!..».  А я вірю. Бо сам разом з колегами сидів без зарплати, коли ми видавали журнал. Шукали гроші на випуск чергового номера, брали позики і кредити, щоб його надрукувати, а самі сиділи без зарплат – на «голому ентузіазмі». Тож тепер я, як людина «з професії», яка чітко орієнтується у виробничих тонкощах роботи над друкованими засобами масової інформації, цілком розумію редакцію «Трибуни праці».

Загалом, видання місцевої газети в нинішніх умовах жодним чином не можна розглядати, як комерційний проєкт. Насправді це просвітницький, ідейний, можливо, культурний чи виховний проєкт, але точно не комерційний!

Більше того, фактично жоден телеканал, журнал або газета в Україні – не окупні. І потребують або приватних спонсорів, або державних дотацій, або… тисяч і тисяч передплатників.

І з цим нашій «Трибуні праці» ми можемо допомогти. Не просто читати, але й передплачувати. Це буде посильний внесок кожного, щоб газета існувала і далі.

Так, комусь вона подобається, а комусь – ні. Бувають цікаві матеріали, а бувають і не такі… Зрештою, будь­яке видання важко назвати ідеальним. Але сам факт того, що наша Іванківська  газета є – вже заслуговує на повагу. І ми мусимо її підтримувати!

А наостанок хочу побажати «Трибуні праці» розміняти не лише десятий десяток, а й одинадцятий: відсвяткувати  своє 100­річчя!

Євгеній КУРУЛЕНКО,

лідер молодіжного об’єднання

 «Трансформер»,

редактор телеканалу «UKR.LIVE».