Кістки черепа бійця були в його ж стальному шоломі…

Публікації Трибуни Праці

Слова, винесені в заголовок цієї розповіді,  були першою фразою  анонсу про цю  подію, розміщеного «по гарячих слідах» у суботу 22 січня на моїй сторінці у соцмережі «Фейсбук».

«Сьогодні, – писав я, – на одному з кладовищ Іванківщини відбулось поховання решток червоноармійця – нашого земляка, якого розірвало на шматки прямим попаданням німецької міни в 1941 році на Житомирщині. Зберігся його так званий смертний медальйон. У таких радянські воїни тримали при собі власні анкетні дані. По частині записки, що збереглася в ньому, житомирські пошуковці швидко знайшли рідних бійця…».

Беручи участь у перепохованні, що відбулося на кладовищі села Сукачі, я взяв інтерв’ю в керівника групи пошуковців, члени якої доставили сюди прах  нашого земляка. Ось що розповів Вадим Баранівський, заступник голови ГО «Історико-патріотичне об’єднання «Пошук».

– Наша організація існує вже понад 30 років. За цей період на території  Житомирської області її членами знайдено рештки понад трьох тисяч загиблих бійців Червоної Армії, які воювали з гітлерівськими загарбниками. Але встановлено імена та доставлено додому й з почестями поховано рештки тільки двохсот з них.

Ми працюємо тільки в своїй області, по кілька членів нашого об’єднання є в кожному районі Житомирщини. В різні роки їх кількість була досі різною, але ніколи не було менше 30 активних пошуковців. Приходять до нас  самостійно – як добровольці, яким небайдуже до увічнення пам’яті про загиблих захисників Вітчизни. Є  порівняно й молоді люди, й такі, яким уже за сімдесят років. Цією справою займатись по примусу неможливо, тільки, як то кажуть, за покликом душі і серця. Лише так.

Сьогодні  ховаємо на його батьківщині  частини кістяка солдата Зінченка Кіндрата Андрійовича. Ми знайшли їх нещодавно – третього січня цього року біля села Радичі поблизу міста Новоград-Волинського. Він воював у складі 195-ї стрілецької дивізії, що входила до складу 5-ї армії під командуванням генерала Потапова. Вони тримали оборону автотраси Новоград-Волинський – Коростень. Як свідчать документи, під час масованого мінометного обстрілу ворога на цьому полі загинуло дуже багато радянських бійців.

Особу Кіндрата Зінченка встановили завдяки фрагменту частково пошкодженої записки, що містилася в так званому смертному медальйоні. Їх обов’язково під час перших років тієї війни мав при собі кожен солдат і офіцер. Збереглася та частина, де він записав свою дружину – Зінченко Федору  Федосівну – та  адресу сім’ї (на фото). Запис було зроблено простим олівцем, тому він добре читається. Ми досить швидко з’ясували потрібну  інформацію і знайшли родичів загиблого. Зокрема, його внучку – Галину Списовську.   А вже потім приступили до організації цього перепоховання.

Згідно з анкетними даними сайту УБД «Меморіал»*, Зінченко Федора Федосівна була вказана як дружина  Зінченка Кіндрата Андрійовича, 1908 р.н., з вашого села Сукачі. Він рахувався зниклим безвісти в липні 1941 року.

– Яким саме чином ви знайшли рештки нашого земляка?

– Історія така. Нам повідомили, що якась людина з металошукачем ходила тим полем, шукаючи монети і знайшла та викопала досить поржавілий стальний шолом часів Другої світової війни. У ньому були кістки черепа людини.  Отож через кілька днів ми вже приїхали на те місце. Підняли, як кажемо, кістки одного солдата, але не виявили біля них медальйона. Потім викопали рештки ще одного, але в його медальйоні записка не збереглась. В третьому місці знайшли, очевидно,  засипаний окоп, в якому було поховано більше двох бійців. Але того дня копати там не стали, бо вже сутеніло, тому перенесли цю роботу на наступний  виїзд.

Коли приїхали знову й розкопали те місце, виявилось, що там були поховані  три солдати. У їхніх медальйонах теж не читалися вже записи на клаптях паперу. Недалеко знайшли рештки ще одного загиблого. І тільки наприкінці дня натрапили на те, що залишилось від Кіндрата Зінченка. І знайшли його медальйон. Видно, попадання міни було прямим і  відірвана  голова  в шоломі відлетіла далеко вбік…

Таким ось чином встановили особу поки що одного бійця із семи виявлених.

Більше ми не встигли – погода не дозволяла. Але на цьому наша робота біля Радич не закінчиться: там є ще багато таких забутих, нікому сьогодні не відомих поховань. Вони робилися після боїв, зважаючи на небезпечні бойові умови, поспішно, без належного оформлення  певних документів і, як тепер кажемо, без геолокації – прив’язки до місцевості. Сподіваємось, що надалі нам повезе більше й встановимо нові імена  загиблих у тому бою.

Запитав я, що було відомо рідним про смерть Кіндрата Андрійовича у присутньої на перепохованні  його внучки – нині киянки Галини Списовської  (дівоче прізвище – Зінченко).

– Наша бабуся Федора розповідала, – говорить Галина Дмитрівна, – що з нашим дідом, її чоловіком, в одній роті воював односелець із Сукачів – Гаврило Волочай. На його очах і розірвалася міна прямо під ногами мого діда… Як той Гаврило передав цю інформацію в наше село, я не знаю. Він теж десь загинув на фронті. А в нас залишилось тільки дідове фото у військовій формі.  Можливо, його призвали в армію ще до війни?.. Цю фотографію ми й надали членам  групи «Пошук». Більше нічого розказати  не можу: де це сталося, коли саме.

На це поховання свого земляка й односельця – вже на своїй батьківщині – зібралося чимало людей. Місцевий священник та церковна півча відспівали належним чином загиблого захисника  Вітчизни. Заступник голови Іванківської селищної ради В. Янута виголосив коротку промову. Під звуки духового оркестру труна з рештками Кіндрата Зінченка – одного з мільйонів тих, хто вважався або й досі вважається зниклим безвісти на фронтах тієї страшної величезними людськими втратами війни – була опущена в рідну йому землю. Зверху на неї поклали  шолом, який так і не врятував  життя солдата…

На поминальній трапезі також звучали належні в таких випадках слова.

…Як ще багато чого ми не знаємо: і про ту війну, і про нинішню в Україні! Й взагалі всю правду про наше історичне минуле. Саме тому так глибоко вдячні ми й пошуковцям, які дійсно за покликом душі працюють, кажучи узагальнено, над встановленням історичної справедливості, над незатуханням  Пам’яті-вдячності нашим попередникам.

Й не забуваються слова про те, що будь-яка війна закінчується лише тоді, коли встановлений і похований належним чином останній її солдат. На жаль, до цього нам ще далеко…

Павло СМОВЖ.

На знімках: так це відбувалося.

Фото автора. 

*Узагальнений банк даних «Меморіал» – російський банк даних про захисників Вітчизни, які загинули, померли і зникли безвісти під час Першої світової війни та в післявоєнний період. Створений в 2007 році. У даний час УБД «Меморіал» містить майже 17 млн цифрових копій документів про безповоротні втрати та 20 млн іменних записів про втрати Червоної Армії у тій війні. Оприлюднено первинні місця поховань більш ніж 5 млн солдатів та офіцерів. Публікація цих даних у відкритому доступі дозволила багатьом дізнатися про бойовий шлях та місця поховання своїх дідів і прадідів – учасників  війни 1941-1945 років.

За  посиланням https://obd-memorial.ru/html/about.htm можна знайти дані, що цікавлять кожного небайдужого до долі когось зі своїх рідних чи близьких людей.