1. ДІЙСНО: ЛЮДИ ПІЗНАЮТЬСЯ В БІДІ.

Публікації Трибуни Праці

Сторінки майбутньої книги

І ця велика біда – війна, з якою росфаші (російські фашисти) прийшли в Україну – швидко висвітлила глибинну суть кожного з нас.
Абревіатуру держави РФ з 24 лютого 2022 року не лише я розшифровую так, як і належить насправді – російські фашисти. Й сьогодні пишу під гул їхніх штурмовиків, що проносяться з величезною швидкістю прямо над нашими будинками і головами, та бомбардувальників, що летять ген високо. Вони вже з п’ятої ранку, як тільки почало сіріти небо, несуть під своїми крилами смерть і розруху з недалекої звідси Білорусі в напрямку столиці. А з боку Києва доносяться далекі й ближчі потужні вибухи, часом – стрілянина з наземної зброї. Хочеться вірити, що то наші бійці так же безжалісно знищують у небі й на землі жорстоко-звірячого агресора. Котрий вже багато днів планово-методично знищує мирне населення України, в тому числі маленьких дітей, а також цілі міста й села.
У перші дні повномасштабної, вже не приховуваної РФ війни проти України, я писав дещо сам, а також поширював різну інформацію – перевірену, офіційну – на своїй сторінці в Фейсбук: поки працював інтернет і вдавалося підзаряджати мобільник та батарею ноутбука. Таким чином намагався підтримувати оптимізм своїх друзів. Та через тиждень в Іванкові (як виявилось, надовго) не стало електропостачання й довелося писати ці замітки з окупованої території «про запас», на майбутнє, з надією, що оприлюдню пізніше – як з’явиться можливість.
Ця можливість з’явилася не так швидко, як хотілося, але й за неї треба дякувати Богу, воїнам-захисникам України, фахівцям, які стали оперативно відновлювати зруйновану ворогом інфраструктуру різного призначення.
Пропоную увазі читачів «Трибуни праці» ті замітки. Їх публікуватиму поступово, в кожному номері газети. Майже не правлю текстів, хоч у той період не все знав: окупанти швидко позбавили нас можливості спілкуватися й обмінюватися інформацією через мобільний зв’язок та інтернет. Та й електропостачання Іванкова тривало недовго…
В Іванкові у перші дні війни найбільше постраждали житла з десятка мешканців вулиці 8 Березня: прямо посеред проїжджої частини вибухнула скинута з літака потужна бомба. Це північно-західна сторона селища. Згоріли також тоді кілька будинків – від потрапляння в них снарядів ворога – на вулицях Розважівській, Зої Космодем’янської, новому житловому масиві Молодіжний. Усіх адрес трагедій односельців поки що не знаю: пересуватися окупованим ворогом селищем небезпечно, бо розстрілюють без попередження.
…На житловому масиві села Сукачі – Нових Ладижичах – проживають евакуйовані в 1986 році жителі колишнього Чорнобильського району. Чому ворожий пілот скинув зі свого літака 25 лютого, на другий день війни, саме на них потужну 500-кілограмову авіабомбу – залишається лише гадати. Вирва там посеред вулиці І. Франка сягає близько п’яти метрів у глибину. Отож навколо у великому радіусі – жодного вцілілого будинку…
Фото звідти, зроблені місцевими людьми, побачив у Фейсбук, коли ще працював у нас інтернет. І тоді вирішив занотовувати такі факти. Не знаю, коли, і чи взагалі дійдуть ці замітки до читачів, але про всяк випадок копіюю свої тексти з ноутбука на дві флешки. Як уже поталанить… Бо оперативно публікувати їх у соцмережах немає можливості: уже давно – з 4 березня – немає в нас мобільного зв’язку й інтернету.
Сьогодні – 9 березня, вже 13 днів, як наше селище перебуває в окупованій агресором зоні. Доходить інформація, що в деяких населених пунктах Іванківщини за ці два тижні спалено і зруйновано сотні житлових будинків. Скільки точно – не знаю: достовірної інформації немає через практично повну ізольованість від зовнішнього світу і між людьми.
Окупанти по-звірячому – прямо на дорозі вбили уже кількох наших земляків, під час їх мирного пересування по своїх нагальних потребах . Кажуть, що це теж справа рук кадирівців, яких вводили на Київщину через Білорусь. Скільки цивільних людей загинули на Іванківщині під час ворожих артилерійсько-ракетних обстрілів та авіаційних бомбардувань – неможливо поки-що порахувати. Розповім лише про дві жахливі історії, котрі висвітлили оту глибинну гуманну суть деяких наших земляків, про що згадував на самому початку цієї розповіді.

Павло СМОВЖ.

Історія перша – про смерть священника ПЦУ Максима Козачини з Розважева.


Він, військовий капелан часів АТО, у перші роки бойових дій на Донбасі бачив там смерть в лице. Але не думав, що знайде її на Київському Поліссі. В рясі, з хрестом на грудях і нерозлучною Біблією, після відправлення служби Божої в Іванкові 26 лютого він поїхав на своїй старенькій «Таврії» у Розважів до сім’ї. Сподіваючись, що священника російські вояки не чіпатимуть. Але на блок-посту на перехресті вул. Розважівської з окружною дорогою вороги зупинили його кулеметними чергами.

Повністю із змістом даної публікації можна ознайомитися в форматі PDF. Передплачуйте таку можливість.

Залишити відповідь