Це залишиться в нашій пам’яті назавжди

Публікації Трибуни Праці

 

Я не буду розповідати про ті літаки, що проносились над самими нашими хатами, про ракети і снаряди. Все це ви бачили і самі, а дехто й більше відчув на своїх приватних будинках…

Мені 74 роки, і я думав, що прожив своє життя без війни. Я пишався тим, що служив у армії, захищав свою Батьківщину «від Америки», країн Європи, як тоді нам казали. Але вони на нас так і не напали…

Я пишався, що моя мама – росіянка. Тепер я думаю: яке щастя, що вона не дожила до цієї війни. Бо як воно було? Адже в неї були в Росії брати, сестри, а у них– діти, внуки. Може, і воно вбивали моїх українців, бомбили міста і села?..

Якби я не бачив все це на свої очі, я б не повірив ніколи. Кажуть, що все це із-за того хворого коротуна. Але ж ми бачимо, з якою люттю російські вояки все це роблять. І не зупиняються. Каються тільки тоді, коли їх в полон беруть. Це ж як треба ненавидіти Україну а казали, що ми брати!..

А якби ж ще інші брати з півночі – білорусу – не допомогали їм, то Київ і ця сторона України такої біди б не зазнали. Моя думка, що і РФ і Білорусія повинні разом відповідати за ці злочини.

Те, що деякі білоруси проти цієї війни, не звільняє їх країну від відповідальності. Скільки вбивчої техніки прийшло з їхнього боку, скільки ракет випущено!..

Повністю із змістом даної публікації можна ознайомитися в форматі PDF. Передплачуйте таку можливість.

 

Олександр КОСЯНЧУК,

смт. Іванків.

Залишити відповідь