«Я НЕ ВВАЖАЮ, ЩО РОБИВ ЩОСЬ ГЕРОЇЧНЕ…»

Публікації Трибуни Праці

 

 Сторінки майбутньої книги

 

Ця розповідь – про місцевого волонтера №1, як його називають земляки в соцмережах та поміж собою.  Котрий під час тимчасової окупації нашого краю рашистами багато зробив для інших людей, аби полегшити їм життя, повне страху, незвіданості й  навіть продуктових  труднощів.

Це Микола Іванович Руденко, власник кількох магазинів на Іванківщині, до яких люди йдуть охочіше через привабливі ціни й завжди ходовий та свіжий асортимент товарів. І  це – перша характерна його риса: не прагнення урвати з покупців якнайбільше і якнайшвидше, а розуміння й  ситуації в нашому суспільстві,  й основ бізнесу…

Друга риса –  безстрашність, з якою він діяв  у період, коли агресивні російські орки творили, що хотіли, й на нашому Поліссі.

Третя – яскраво виражена  душевна доброта і гуманність, бажання та здатність розуміти проблеми інших людей. Що й спонукало його в небезпечних умовах робити  таке, на що не наважувались інші.

Останнє особливо яскраво проявилось, коли Микола Руденко організовував «викрадення» з-під носа окупантів  цинічно розстріляних ними священника ПЦУ Максима Козачини та жителя Іванкова Олега Булавенка. До тіл яких у різних місцях нелюди не допускали нікого  впродовж кількох діб після скоєного ними звірства. (Про це я вже дещо писав  на сторінках «Трибуни праці»).

Розмовляємо з ним у його невеличкому кабінеті в міні-маркеті «Калина» в Іванкові.

– Максима Анатолійовича рашисти розстріляли майже впритул. Він під’їхав до окружної дороги дуже близько, незважаючи на попередження не наближатись до їхньої техніки, що рухалась в напрямку Києва. Вийшов зі свого жигуля-четвірки на асфальт у священницькій рясі, з великим хрестом на грудях. Та не встиг навіть нічого їм сказати – пролунали автоматні черги.

Це було 25 лютого, на другий день війни.

Тіло військового капелана Козачини (він був учасником АТО в 2014-2015 роках) пролежало на розважівському перехресті чотири доби: ніяк не було можливості вивезти його звідти. Адже  ворожі  колони рухались практично безперервно, й звідти стріляли по всьому довкруж, що «ворушилось»…

– Один чоловік  казав мені, – говорить Микола Іванович, – що підходив до орків, просив дозволу забрати священника. На що почув: «Ты здесь не милосердствуй – сам ляжеш сейчас рядом!..». Але все одно треба було щось робити. І вже ми з Василем Білохвостом подалися на розвідку.  Здалеку  довго спостерігали за ситуацією. Проте  окружною  весь час рухалась  різна техніка. Наближатись було небезпечно. Тому довелося повертатися назад того дня  ні з чим.

Назавтра я взяв ще двох чоловік, причеп до легкового автомобіля, ми купили труну й поїхали туди знову. Хвилин 40 стояли: ворожа техніка сунула практично безперервно. Тільки пройшла колона – ми почали рухатись… Але  чуємо, що наближається ще одна. Ми – назад. Хлопці занервували: «Повертаймося,  нічого в нас не вийде…» . Я ж – ні. Кажу: «Будемо чекати. Треба забрати сьогодні, бо невідомо, як далі буде…».

І в нас усе вийшло. Добре, що там  не поставили ще кацапи свого блок-поста…

Це відбувалося 1 березня. Того ж дня  за участі голови селищної ради Т. Свириденко та ще кількох жителів Іванкова ми неглибоко прикопали труну з тілом священника біля каплиці, де він уже проводив молебні й планував збудувати церкву. Домовились: коли буде можливість, перепоховаємо з усіма почестями.

А тіло О. Булавенка, розстріляного орками, нам вдалося забрати через день. Це виявилося простіше. Бо  М. Козачина лежав за 10 метрів від розважівського перехрестя, а  Олег – за метрів 100-150 від перехрестя на Запрудку.

Мені допомагали   Юрій Тимошенко та Олександр Савоськін.

…Виявляється, від тіла господаря всі ті дні не відходив уцілілий собака. Третій. Бо двом псам дісталися кулі  разом з Олегом. Це саме за ними він разом із сином Вадимом спеціально їздив додому, в Іванків. Й, забравши їх, повертався до родини, яка перебувала на той час в Обуховичах.

На щастя, Вадиму повезло. Він, побачивши, що розлітається лобове скло перед батьком, інстинктивно відхилився вправо. І його «порція» смерті дісталася собакам, що сиділи ззаду нього в салоні їхнього авто.

Батько ж від отриманих ран помер у сина прямо на руках – на обочині дороги.

Через якийсь час Микола Іванович розшукав Вадима, який переховувався після цього від окупантів в Іванкові, й завіз в Обуховичі до його вагітної дружини.

До речі, М. Руденко їздив туди регулярно – через кожні 2-3 дні. І в свій магазин там завозив, що мав з продуктів – картоплю, хліб, тушонку власного виробництва, і рідні та місцевим жителям. (Поки його «Козак» – як і в Іванкові «Калину» та «Барвінок» – не «випотрошили» орки та місцеві «мародери»).

При цьому возив у Обуховичі та  Станішівку, через яку проїжджав, ще й медикаменти, сигарети тощо, котрі передавали туди деякі іванківці своїм рідним та близьким.

Такі поїздки, звичайно ж, були небезпечними.

– Це було в першу неділю березня, – пригадує. – Туди ми з дружиною Людмилою ще проїхали без перешкод. Повертаємось вечором назад – на перехресті уже стоїть блок-пост. Нас зупинили, обшукали, стали допитуватись, куди й чого їздили. Повезло, що нормальні попались – молоді, по 18-20 років кожному. Я їх теж запитую: «Хлопці, що ви тут робите? Чого ви сюди прийшли? Ми ж вас не звали до себе…». То один і каже: «Да  мы и сами не знаем. Это все политики…». «А серед вас москвичі чи ленінградці є?..». Немає, кажуть. Той з Далекого Сходу, той – калмик чи якут, а той ще звідкись.

Ті молоді вояки стояли на цьому блок-посту більше двох тижнів. То вже «по-знайомству» давали проїжджати нам. Знаєте, до сімейної пари зрілого віку вони якось лояльніше ставилися. А потім їх змінили інші, набагато жорсткіші, якісь зовсім не людяні. Мене навіть затримали одного разу біля Станішівки, посадили на броню  БТРа і возили « в погріб», як скомандував якийсь розлючений офіцер. Але, слава Богу, відпустили в Обуховичах, коли той кадировець кудись поїхав. Не без пригод (по дорозі ще кілька  разів затримував мене піший  патруль), пішки повернувся до своєї машини й нею вже –  в Іванків.

А іншого разу нас з Василем Білохвостом затримали на блок-посту надовго. Його – на чотири години, мене – на дві з половиною (ми їхали в Обуховичі окремо). Обстежували наші машини якимись приладами, навіть у бензобак заглядали. І що вони там шукали?..

– Страшно було? – запитую.

– Я вам чесно скажу: не мав страху. Так, кожен переживає за своє життя. Але я їх не боявся…

А ось ще один факт – теж  яскраве свідчення життєвої позиції М. Руденка.

…Коли  рашисти позбавили Іванків електропостачання, зупинився й місцевий хлібозавод. Що це означало для людей – пояснювати не треба. Й тоді підприємець вирішив узяти на себе розв’язання і такої проблеми. Для цього  треба було знайти потужний, не менше як на 20-кіловат, електрогенератор.

Про деякі перипетії цих пошуків він розповідає так:

– Днів через три-чотири, як не стало електроенергії, я вирішив  допомогти – не стільки директору, скільки людям. Які приходили сюди навіть з навколишніх сіл, ще з ночі займаючи чергу.

Спочатку поїхав на базу прикордонників, у яких був потужний генератор. Думаю, візьмемо, тимчасово покористуємось для загального блага.  Але буквально за дві-три години перед нами  його звідти вже вкрали кацапи… Дізнався, що таких було аж два у Миколи Коська в «Мисливському домі». Але це за мостом і нас туди не пропустили. По Іванкову пішов розголос, що саме ми шукаємо. І нам підказали, що є такий генератор у конторі держлісгоспу. Там  його нам дали, а через годину туди приїхали кацапи: їм теж хтось підказав за нього. То вони звідти  одразу на хлібозавод за ним, але я його заховав уже до себе в бокс – від гріха подалі. Чуйка спрацювала, мабуть…

Ми познаходили все потрібне – силовий кабель, автомат, підключили з Ігорем Майоровим  і назавтра, вже  з шостої ранку, цей генератор  запрацював на заводі. Потім Ігор та його син Микола забезпечували його роботу там весь час, аж поки після деокупації в Іванкові не відновили постачання енергії з електромереж. Слава Богу, орки не забрали його.

– А пальне де брали?

– Спочатку цей агрегат працював на моєму дизпаливі. А коли воно закінчилось, допомогала Наталія Поливач, начальник ДСНС  в Іванкові. Без зайвих слів дала нам  600 літрів  (з АЗС «Авіаком», пальним якої користувалася). Своїм автомобілем рятувальники й привезли його мені. Бо тримати на хлібозаводі було ризиковано: і кацапи регулярно там нишпорили, і наші мародери лазили… Вранці я заправляв повний бак, привозив генератор на завод, а вечором забирав назад і ховав у боксі: залишати його  на ніч там було небезпечно.

– А «Калина» як працювала в період окупації?

– Ми відкривали магазин раз в три-чотири дні. Аж до 25 березня, поки кацапи там не помародерили. А перед тим вони почали виявляти до мене посилену увагу. Кілька разів приїжджали додому, потім якось зупинили на вулиці Розважівській і привезли в «Калину». Дуже цікавились відеоспостереженням у  магазині. Й хоч через відсутність електропостачання відеореєстратори не працювали, вони таки забрали їх із собою. А через день після тієї «розвідки» залізли в магазин і почали грабувати його.

Намагалися робити це приховано. Заїхали вантажним мікроавтобусом у двір й стали виносити продукти через рампу. А тут я, дізнавшись про це, прийшов зі своїми людьми… Тому вони, розлючені, змушені були швиденько поїхати звідти.

Після цього я зрозумів, що має бути якась розв’язка… А тут ще мене й попередили, що залишатись дома вже небезпечно. Я швиденько забрав з «Калини» деяке обладнання, заховав на базі й 28 березня виїхав з Іванкова. Ми були двома машинами – мій племінник з дітьми і я з Людмилою. А через годину після того, розказували, до нашого будинку прибули 11 вояків на БТРі. Розшукували мене, кажуть, по всьому Іванкову…

– Як вам вдалося дістатися Львова, де почали організовувати збір гуманітарної допомоги, аби доставити її в Іванків.

– Не знаю, як так вийшло, – видно, інформація на блок-пост ще не надійшла того дня, як ми тікали з Іванкова: нас пропустили мостом через р. Тетерів. Видно, Господь Бог допоміг… Поїхали через Блідчу. По дорозі ще заночували. Й таким чином дісталися Львова. Там я зустрівся з Миколою Гринівим, настоятелем Сукачівської церкви, і  ми вирішили організовувати гуманітарну допомогу для наших людей. Першого квітня, як рашисти відступили з наших країв, ми вже вантажили чотири великотоннажні фури. А третього квітня вирушили з ними до Іванкова.

По дорозі до нас приєдналося ще кілька автомобілів з таким же вантажем, отож сюди ми прибули аж з десятьма фурами.

Міст через Тетерів орки при відступі підірвали, тому знайомі хлопці з Малина провели нашу колону іншим маршрутом. Підстрахували  ще й трактором – на випадок, коли самостійно автомобілі не пройдуть розквашеними й розбитими вантажівками  польовими і лісовими дорогами. Так мені вдалось зробити ще й  таку справу…

Павло СМОВЖ.

На знімку: той самий лісгоспівський генератор, який забезпечував випікання хліба в Іванкові.

Фото  автора.