«Усім, хто нам допомагав, – величезна вдячність! А  виділяти когось персонально  буде несправедливо щодо багатьох неназваних імен…»

Публікації Трибуни Праці

 

Це інтерв’ю – про роботу наших  медиків у період окупації  Іванківщини  московитами-рашистами. Важко вмістити всю наявну інформацію у жорсткі газетні рамки. Тому якомога лаконічніше – хоч про найважливіші моменти. Котрі свідчать не лише про самовідданість колективу працівників Іванківської райлікарні, а й про широку, дружну підтримку її – насамперед, матеріальну – місцевим населенням.

Розмовляємо з директором закладу ЛАРИСОЮ  ЦУП та її заступником МАРІЄЮ ШЕЛЕСТ.

Л.Ц. – 24 лютого, як почалася ця вже повномасштабна війна, кожен здійснив свій вибір: де він буде й що робитиме. Медики – між родиною, дітьми й своїм покликанням, роботою. Я напередодні поїхала додому в Київ. Але не могла не повернутися в Іванків, до колективу.

Нікого збирати не довелося: всі, хто був на зміні в той день, залишилися на своїх робочих місцях. І проживали тут, до речі, весь період окупації. Разом зі мною. А хтось вийшов на роботу в наступні два дні й теж вчинив так само. Так сформувався тимчасово-постійний колектив із 40 чоловік – медиків та обслуговуючого персоналу. Нам ніхто нічого не диктував, як поступати і як працювати в умовах війни.

М.Ш. – Ми теж не знали, як  будуть розвиватися події. А тому 24 лютого ще організували забір крові у донорів. І досить багато людей прийшло. Вже була 17-та година, чулась стрілянина, а дехто ще сидів, чекав своєї черги…

Л.Ц. – Потім почалися напружені й тривожні будні.

З’явилися перебої з електропостачанням (якось не було світла цілих півтора дні), але в нас був свій потужний електрогенератор. До якого якраз напередодні, 23 лютого завезли тонну дизпального: селищна рада виділила.

По харчуванню та резерву ліків для невідкладної допомоги у нас завжди був двомісячний запас. Тому попервах це не турбувало.

Вже наступного дня, 25 лютого, ми вирішили перевести хворих з різних відділень, які залишились в стаціонарі (їх було семеро, в основному, це одинокі престарілі люди, яких ніхто нікуди не забрав), до одного корпусу – хірургічного. На першому поверсі розмістили жінок, на другому – чоловіків.

Котельня, яка опалює лікарняні корпуси, зупинила роботу рівно 24 числа. Керівники фірми, що обслуговувала її, вигравши право на це по тендеру, обійшлись без ніяких навіть попереджень нас про це.  То де дозволяли умови, обходились електрообігрівачами, насамперед – у пологовому відділенні.

П’ятого березня не стало централізованого електропостачання, за ним – води…

А води для лікарні треба багато щодня. І постелі прати, і їжу готувати, і руки мити. За нею ходили всі без винятку – і лікарі, й медсестрички та санітарки, і працівники харчоблоку. В нас ранок починався з того, що всі без винятку з бутлями в руках ходили до найближчих колодязів по воду. Пройшла колона ворожої техніки вулицею – перебігаємо її…

М.Ш. – А особливо коли пішли до нас поранені,  прання постелей додалося ще більше.

Поранені стали звертатись до нас уже з перших днів, починаючи з 25 лютого. Одні люди потрапили під обстріл в автомобілі, намагаючись проїхати з Іванкова до Термахівки. Одна жінка – прямо в селищі: побачила орків і заховалась за металевий кіоск. Але її й там дістала куля… Іншій бабусі прострелили ноги прямо на тротуарі. Чоловіка якогось вбили на вулиці Поліській біля автостанції…

А одного разу протягом дня до нас привезли аж 16 поранених! Виявляється, своїми автомобілями люди намагались виїхати з нашої окупованої зони. Й орки їх обстріляи десь у районі Розважева. А один легковик наїхав на міну біля Оливи… То був самий страшний у нас день. І та картина, мабуть, буде стояти  перед очима довго. Виходимо з приймального відділення, а тут чотири машини, зрешечені осколками, і з них витягають закривавлених людей. Когось – із заднього сидіння, когось – з багажника… І кого першого з них везти на операційний стіл – то було вкрай складне рішення.

Двох дітей і одного дорослого з цієї групи нам не вдалося врятувати: отримані ними рани не були сумісні з життям.

Наскільки знаю, по нашій селищній раді налічується 48 осіб, загиблих від рук рашистів. А коли б не працювала лікарня? Ця кількість могла б мінімум подвоїтись. За час окупації в стаціонарі на лікуванні перебував 101 хворий, з них 50 – поранених. А за амбулаторною допомогою звернулось більше 200 людей.

Л.Ц. – Здорово нас виручав генератор. Коли пальне до нього в березні стало закінчуватись, ми не довго хвилювались: на допомогу прийшло багато людей. Приносили хто скільки міг – великими й малими ємкостями. Це були й рядові жителі Іванкова, й місцеві підприємці. Молоді хлопці велосипедом привозили дизпаливо з Макарівки. А ще – картоплю і консервацію.

Запам’ятався й випадок, коли одна іванківська сім’я, перебуваючи не в селищі, передала нам ключі від свого гаража, де після деяких пошуків ми взяли наявні там дві каністри солярки.

У магазині «Холодний яр» наших працівників пропускали без черги, коли чули, що для лікарні треба щось узяти. Там відпускали нам теж усе безкоштовно.

Як і медикаменти з деяких аптек, коли вони ще працювали попервах. Особливо, таблетовані, першої необхідності. До речі, одним з перших нам подзвонив, коли ще був мобільний зв’язок, і запропонував забирати ліки, що залишились після погрому в аптеці  «              «,  А. Хуторний. Люди з Іванкова й навіть з навколишніх сіл потім діставалися до нас і могли їх безкоштовно отримати. Це була серйозна й дуже необхідна багатьом хворим підтримка.

Взагалі-то, не хочеться  нікого виділяти з наших благодійників-волонтерів. Не було, мабуть, таких, хто б не  прагнув допомогти лікарні та її пацієнтам у тій ситуації. Хто хотів  і мав чим, той  допомагав. І це приємно, що в нас такі люди.

М.Ш. – Привозили  м’ясо і не казали навіть, від кого воно… Уявляєте таке в мирний час?..

Я згодна з Ларисою Олександрівною: треба було б відзначити якось усіх наших помічників,  хоча б поіменно їм подякувати. Але це неможливо: не всіх навіть знаємо. Дійсно, вони зробили свій вибір, і не для чиєїсь подяки: просто вважали таку допомогу важливою і потрібною.

Л.Ц. – Так само й з нашими працівниками. Я розумію: клятва Гіппократа і все таке інше. Але ж людина ризикує і своїм життям, і членів своєї родини залишили під загрозою – заради здоров’я чи життя інших людей!.. Дехто з наших працівників залишив дома по двоє діток,залишаючись весь час на роботі. А дехто з наших не зміг з дому добратись до лікарні, як окупанти з’явились так швидко, й потім нарікав на це, жалкуючи. Різні варіанти були.

Саме тому лікарі й підлогу мили разом із санітарками, й іншу невластиву фаху роботу виконували. А як було поступати по-іншому?..

А  уявіть собі роботу в пологовому відділенні, де за період окупації з’явилося на світ 18 немовлят – під звуки канонад. Як і в хірургічному корпусі, там немає підвалу, і у випадку бомбардування чи артилерійського обстрілу стіни не  врятують. Часто згадую: сидять породіллі, зібравшись в одній палаті, й трусяться від страху. А якби їм довелося народжувати вдома? В яких це було б умовах, і чи народилися б діти взагалі? Адже у таких випадках мова  йде вже про два життя…

А коли «бахне» в генератор і він перестане  виробляти електроенергію під час пологів чи операції?..

Й він таки одного разу відмовив. Сам. Згорів, як то кажуть. То, не повірите, через дуже короткий час у нас з’явився другий, а потім – третій і наступні. Ніколи я не очікувала  такого! Першою привезла Люба Давиденко, власниця однієї з іванківських перукарень. Знайшла десь потрібного, все організувала й привезла. І підприємець Микола Руденко до цього підключався, крім допомоги продуктами, й інші люди – всіх навіть і не знаю, на жаль. Три рази, казали, орки автокран не пропускали, яким мали вантажити й розвантажувати той перший генератор. Проте ми таки запустили його з допомогою електриків іванківського підрозділу «Київобленерго».

Що важливо й характерно: без мобільного зв’язку жили, але всі в Іванкові знали наші проблеми. Й допомагали, чим могли.

Будете писати про все, що тут розповідаємо, зазначте: нам було дуже тяжко і дуже  страшно! Особливо, коли окупанти стали навідуватися до нас…Й тому всі наші 42 працівники, які безперервно працювали  тут 36 діб, заслуговують на найвищу похвалу. І всіх треба відзначати на найвищому рівні. Але ж ви знаєте, як це робиться: запропонували дати стільки-то подань на нагородження – ми й подали по тому «ліміту»…  Тому й не називаємо прізвищ: бо всі достойні!

До речі, саме тому в квітні ми виплатили однакову розміром для всіх премію, не звертаючи уваги на посади.

А ще треба сказати про таке. Всі однаково ми піддавалися небезпеці. Дуже часто ризикованими були навіть переміщення по території лікарні. Оце приїжджав фахівець з Києва зафіксувати  пошкодження в нашому закладі, то знаєте, що виявилось? Ми були шоковані: в нас немає жодного корпусу, де б не були прострілені вікна. А ми це побачили тільки через два місяці. Бо раніше не до того було…

До слова, нам  надходить уже деяка матеріальна допомога. Оце нещодавно Ольга Михайлівна Василевська-Смаглюк, наш  народний депутат України, привезла подарунок у неврологічне відділення – енцефалограф. Це дороговартісний апарат, обов’язковий там згідно умов підписаного  договору про лікування інсультів.

А колектив ДП «Іванківський лісгосп» подарував лікарні дитячий майданчик, потрібний нашим маленьким пацієнтам.

Вдячні дуже ми й місцевим депутатам та керівникам Іванківської селищної ради: вони все роблять для того, аби зберегти пологове відділення, виділяючи для його функціонування необхідні кошти.

Швидше б ця рашистська агресія закінчилась та мир настав! Дасть Бог, все відновимо.

Від редакції . Указом Президента України  В. Зеленського № 419/2022 від 17.06. 2022 р. з нагоди професійного свята – Дня медика було нагороджено  групу українських лікарів . Серед них орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня  відзначено директора Іванківської ЦРЛ Ларису Цуп.

Почесне звання «Заслужений лікар України» присвоєно МЕЛЬНИЧУКУ Миколі Сергійовичу, СИРОТЮКУ Василю Івановичу та ШЕЛЕСТУ Костянтину Феліксовичу – завідуючим відділеннями  нашої лікарні.

Перед цим, у травні ц.р., головній медсестрі Іванківської ЦРЛ Марії Адаменко було присвоєно звання Заслуженого працівника охорони здоров’я України, а медсестра  Світлана Клименко нагороджена медаллю «За врятоване життя».

Павло СМОВЖ.

На знімках – фрагменти урочистих зборів з нагоди Дня медика-2022.

Фото Павла СМОВЖА.